Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Вінкель кинув на нього розпачливий погляд пораненого звіра.

— Звідки це у вас? — бризкаючи слиною, запитав він.

— З аптеки «Під Золотим Левом».

— Дайте сюди!

Зігнувшись і виставивши руки перед собою, Вінкель рушив до комісара.

— Ні, тварюко, — відповів Вістович, — спершу я подивлюся на твої муки. А ти пригадаєш молодого боксера з Лемберга, якому твої головорізи не дали доїхати додому.

Львів’янин вчасно відійшов убік, мовби дражнився зі своїм нападником, і той вхопив повітря. Після такої невдачі Вінкель заревів, наче звір, і з подвоєною силою кинувся в атаку. Цього разу йому таки вдалося вхопити комісара за зап’ясток, проте ампула вилетіла з його рук і, впавши на мармурову підлогу, розлетілася на друзки.

Якусь мить мафіозі, мов скам’янілий, спостерігав, як по підлозі, минаючи скляні скалки, розтікається рідина, що мала б бути його порятунком. Панацея, що стільки років приводила його до тями й мала тепер дати йому сил достойно триматися в руках поліції. Тепер же вона без жодної цілі забруднювала собою мармур і, розділившись на десяток тоненьких потічків, зникала в прошарках між білими плитами. Вдосталь надивившись, він прохрипів:

— Тобі кінець.

Спершу, видно за звичкою, сягнув до кишені штанів, а потім знову кинувся до своєї валізи. Вістович зрозумів, що Вінкель шукає зброю. Тоді кинувся до нього і, вхопивши за плечі, відкинув убік. Втім, тому несподівано вдалося втримати рівновагу, й, звівши перед собою кулаки, Вінкель двічі по-боксерськи вдарив комісара в обличчя.

— Гарна «двійка», — похвалив його Вістович і, втерши з-під носа кров, щосили врізав йому у відповідь.

Почулося, як хруснула нижня щелепа, і мафіозі розпластався на долівці. Комісар переступив через нього й подався до виходу. Відчинивши двері, він побачив перед собою двох «носіїв», які, діставши зброю, вже готувалися ввірватись до кімнати. Комісар витягнув ще одну ампулу з кишені й простягнув їм, коротко пояснивши:

— Це йому знадобиться. Коли прокинеться...

Вістович знову спустився донизу, де біля стійки рецепції його чекав Самковський. Ад’юнкт уважно придивився до шефа й подав йому свою хустинку.

— У вас кров на обличчі, — пояснив він.

— Ось так, Самковський, виглядає напад кажана. Ураження дрібні, але крові багато, — сказав комісар, — з ніг не збиває, але є ризик, що заразить якоюсь болячкою...

Вістович витер обличчя й поправив гарнітур.

— Всі в клубі? — запитав він.

— Так. З ними той здоровань із III b. Фішер.

— Чудово. Отже, ці люди в надійних руках.

Ще не переступивши порога, Вістович почув, як полковник Альсдорф голосно обурювався і вимагав негайно всіх відпустити, інакше поліцію і всю контррозвідку очікував передчасний кінець світу. Зайшовши, комісар побачив Фішера, який мовчки вислуховував усі погрози, хоч і було помітно, що добряче при цьому нервувався. Самковський лишився за дверима.

— Вістович! Нарешті! — з полегшенням вигукнув полковник. — Може, хоч ви поясните, що тут відбувається?

Комісар подивився на добре знайомі обличчя Еберта, фон Гарпе, Ніцпона та власне полковника, що стояв просто перед ним, і спокійно відповів:

— Сюди вас, добродії, як завжди запросив Удо Вінкель. Тож можна почати хоча би з цього.

— Особисто я не знаю ніякого Вінкеля, — категорично вимовив статс-секретар.

— Що ж, це ваша справа. Гадаю, пан Фішер думає інакше, але мова не про це. Я всього лише поліцейський комісар з далекої Ґаліції, і в мене для вас погана новина: один із вас, панове, вбивця і російський шпигун.

— І хто ж? — виклично запитав Еберт.

— З вашого дозволу, я повернуся до початку й нагадаю вам, якою зброєю було вбито усіх трьох жертв. Тонкий прекрасної роботи стилет, який чудово пасував би для якогось ритуалу...

— Тобто в Дємідова цю зброю не знайшли? — запитав Ніцпон.

— Ні. Воно й не дивно, бо російський граф її ніколи не мав.

— Як все-таки цікаво, — сказав Ніцпон, — але за вашою логікою, комісаре, виходить, що цей кинджал належить комусь із нас.

— Саме так.

— І кому ж?

— Чоловікові, який застосовує його, щоб пробивати серця оленів і кабанів під час полювання. Ви, мабуть, знаєте, що Вінкель передав мені папку з усіма матеріалами, які стосуються нашої справи. Так-от, серед них було мисливське фото добродія фон Гарпе, де він позує з цією зброєю на поясі.

— Отже, фон Гарпе... убивця? — промовили одразу всі троє.

— Що за дурня! — обурився статс-секретар. — Так, у мене є цей кинджал. Так, я про це змовчав! Але, чорт забирай, я нікого не вбивав!