Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Під час нашої зустрічі з графом я ледь не згорів, — промовив Вістович, — він облив мене гасом і підпалив так спритно, що я й оком не моргнув. На щастя, постраждав лише плащ. Вашого друга вбито в його власному помешканні, чи не так?

— Так.

— Оскільки він і Дємідов мали спільний кримінальний ґешефт, то граф міг провідати його й пригостити, скажімо, «російською горілкою», яка й обпалила йому нутро. Забув додати, що перед тим ці двоє жорстоко розправилися з Йоахімом Лютке, комісаром Кріпо, який зробив схожі висновки. І навіть намагався застерегти декого від участі в цьому братстві...

— А тепер найголовніше, — озвався Еберт, — навіщо Дємідову ці смерті? Ви вже даруйте, але мені здається, що релігійного шалу й бажання наживи тут замало.

— А по-моєму, досить, — зазначив фон Гарпе, — цілком вагомий мотив.

— Досить чи ні, але була ще одна причина, через яку він убивав, — сказав комісар, — Дємідов виконував накази російської розвідки.

— Овва! — видихнув полковник. — А це ви звідки дізналися?

— Під час нашої зустрічі він намагався завербувати й мене, пояснюючи, що його покровителі в російській амбасаді досить могутні, щоб протистояти, наприклад, Удо Вінкелю.

— Це ми ще побачимо, — процідив крізь зуби мафіозі. Після цього додав: — Що ж, комісаре, свою роботу ви зробили... Що думаєте, панове? — звернувся він до решти.

Ті, хто були за столом, погодились. Тоді Вінкель відвів комісара вбік і тихо проказав:

— Сподіваюся, ви не помилилися, Вістовичу. Але так чи інакше, розслідування закінчено, і я дотримаю свого слова. Чек на решту суми ви знайдете на столі, коли повернетеся до свого номеру.

— Головне — щоб я не повернувся в пивницю вугільної контори, де провів цю ніч, — відповів той, запалюючи цигарку.

— Забудьмо, — всміхнувся Удо Вінкель, наче йшлося про якусь дурницю. — Прикре непорозуміння, еге ж? Крім того, ви ледве не здали мене контррозвідці. Я мусив вас трохи провчити.

Удо Вінкель зареготав і поплескав комісара по плечу.

— Але тепер ви вільний, наче птах, Вістовичу. І той номер у «Великій Пруссії» до ваших послуг... Хоч я просив би вас ще залишитися на якийсь час у Позені. Нехай, так би мовити, вляжеться пилюка від розслідування... Ви не проти?

«Сучий син, — подумав комісар, — просто хоче переконатися, що я правильно назвав убивцю і смертей більше не буде...»

— Не проти, — відповів він уголос.

— От і чудово... Сьогодні тут знову відбудуться боксерські поєдинки, — весело додав Вінкель. — Залишитеся?

— Ні, — відмовився Вістович, — хочу прогулятися містом.

— Розумію, — підморгнув йому мафіозі.

— Що буде з Дємідовим? — запитав комісар наостанок.

— Вам краще не знати, комісаре. Гарної прогулянки...

Вечір

О сьомій, як і було домовлено, Самковський чекав за столиком в «Automaten-Restaurant». Цей заклад був особливий тим, що — як і свідчила, зрештою, його назва — замість кельнерів тут стояв шерег квадратних автоматів. Опустивши монету в спеціальну щілину, клієнт міг отримати в одному з них, скажімо, склянку вина, в іншому — канапку або навіть повноцінну страву. Біля автоматів чергував лише один працівник цього незвичного ресторану, який прибирав зі столів посуд і передавав його через невеличке віконце посудомийниці. Він же кілька разів на день вибирав дріб’язок з автоматів і викликав механіка, якщо котрийсь із них виходив з ладу. Не менше шести, а то й семи разів на день до ресторану під’їжджав кінний фургон з їжею, і червонощокий кухар наповнював утробу цього механічного персоналу розфасованою в металевий посуд їжею та напоями. Ласі до атракцій містини радо відвідували заклад, в якому їх обслуговували «автомати», а власник добряче економив на роботі кельнерів, хоч і витрачався на роботу механіка.

Вістович недовірливо просунув гроші в щілину і скептично спостерігав, як всередині автомата щось заскреготіло, потім захлюпало, а далі перед ним піднялася металева стулка, відкривши комісарові гальбу, наповнену пивом. Тільки тепер чоловік позбувся відчуття, що його обкрадають. Адже питво він усе-таки отримав, байдуже, що гроші взяв не кельнер, а бездушна машина...

На столі перед ад’юнктом також стояла склянка з недопитим сидром і шматок курячого пирога.

— Як смакує? — поцікавився комісар.

Той стенув плечима.

— Зізнатись, я побоювався, що пиріг буде приправлено машинним мастилом, але тут тільки курятина й тісто...

— У дивні часи живемо, Самковський, — промовив Вістович, роблячи перший обережний ковток зі своєї «автоматичної» гальби, — ще трохи — й ці бісові машини замінять людей не тільки в кнайпах. Поїзди будуть їздити без кочегарів і машиністів, автомобілі без водіїв... І навіть удома, в ліжку, вас чекатиме механічна дружина.