Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Що сталося, Самковський? — запитав комісар. — Ви наче на похорон зібралися.

Ад’юнкт відвів погляд убік, мовби оглядаючи містян на площі, які, неквапно прогулюючись обідньої пори, насолоджувалися несподіваним осіннім теплом, що так дратувало Вістовича. Перед каплицею Боїмів повсідалося з півдесятка художників, що, притуливши спини до чорної нагрітої стіни, старанно працювали над своїми роботами. Хтось писав перспективу катедрального дворика, хтось зображав обідні кав’ярні, інші — вид на вулицю Галицьку. Мальовничих куточків тут не бракувало.

Поміж містян походжали продавці льодів і лимонаду, в яких цьогоріч виявився несподівано довгий сезон. Ад’юнкт зловив себе на думці, що залюбки перехилив би в нутро чогось холодного або з’їв би й порцію льодів з ваніллю, цинамоном або овоцовим сиропом.

— Самковський, курва! — нагадав про себе комісар. — Я з вами розмовляю. Куди ви баньки лупите?

Ад’юнкт стрепенувся, сам не розуміючи, як міг так захопитися.

— Даруйте, комісаре, — пробелькотів той і облизав губи. — Я думав, ми підемо до будинку Цільманів.

— Підемо, Самковський. Але пізніше... Чого нам вештатися там зараз?

Вістович хотів додати ще щось, але врешті тільки махнув рукою.

— Йдемо нарешті в Дирекцію. В кабінеті поговоримо.

Чоловіки подалися на Марійську площу, а звідти, минувши готель «Жорж», вийшли на Академічну.

Біля масивних дверей Поліцейського управління вони стикнулися чоло в чоло з паном Цільманом, який, схоже, щойно заніс чергову скаргу.

— Аааааа! Пане Самковський! — радісно вигукнув той, хапаючи ад’юнкта за лікоть. — Радий вас бачити, радий!.. Все от чекаю, що ви дасте раду моїй справі, але бачу, що вона геть не посувається...

— Пане Цільмане... — спробував перебити його Самковський, але той не зважав:

— Щоночі, розумієте, щоночі... Це не є можливо! Масакра, пане Самковський!..

Далі він схопив ад’юнкта за поли плаща, і сиве волосся пана Цільмана, яке досі акуратно спадало йому на плечі, геть розтріпалося, мов у кельтського шамана. Гострий ніс прохача наблизився так близько до поліцейського, що, здавалось, от-от увіткнеться в нього, ніби лелечий дзьоб. Чорні запалі очі під кущистими грізними бровами горіли вогнем і тільки дивом не метали блискавок...

Врешті довелося втрутитися Вістовичу, який спостерігав за ними, щосили стримуючись, аби не реготнути від душі.

— Дорогий пане Цільмане! — урочисто промовив комісар, і від несподіванки нападник врешті відпустив свою жертву. Скориставшись нагодою, Самковський відійшов від нього на пристойну відстань.

— Хочу запевнити, що справу вашу буде залагоджено не пізніше, як до завтра, — продовжив він, — а якщо цього не станеться, то при своєму колезі обіцяю віддатися вам на розтерзання...

— Ви знущаєтесь! — обурено вигукнув Цільман.

— Аж ніяк, — спокійно заперечив комісар. — Я тільки проситиму вас про одну невелику послугу.

І, наблизившись до нього, Вістович вже тихіше промовив:

— Мій колега розповідав, що ваша дружина, пані Цільман готує пресмачний чай. Чи не запросили б ви нас сьогодні до себе?

— Гаразд... Чому б ні, — здивовано проговорив прохач, дивлячись то на комісара, то на ад’юнкта. — О котрій ви прийдете?

— Скажімо, о восьмій. Вас влаштує?

— Так, цілком...

— Тоді до вечора, пане Цільмане.

— До вечора, пане...

— Вістович.

— ...пане Вістовичу.

Самковський глянув на шефа з не меншим подивом, аніж перед тим дивився сивоголовий нападник.

— Ви сказали «до завтра»? — перепитав ад’юнкт, щойно Цільман зник за рогом вулиці Фредра.

— Саме так. Але за умови, що ви мені допоможете...

Вістович відчинив двері Дирекції і, швидко піднявшись по сходах, рушив до свого кабінету. Самковський не відставав.

— Телеграма панові комісару! — гукнув їм услід черговий.

— Потім, — на ходу відмахнувся той.

У кабінеті кожен із них сів на своє місце, мимоволі втупивши погляд у немиту чашку з-під кави. Кілька хвилин чоловіки мовчали, дослухаючись, як десь під стелею ліниво гуділа муха, розбуджена, вочевидь, теплим осіннім сонцем.

Самковський озвався першим. Точніше, не озвався, а кашлянув, удаючи, що прочищає горло. Хоча йому страх як хотілося продовжити розмову Цікавість і обіцянка шефа закінчити до завтра цю паскудну справу стариганя з вулиці святого Антонія роз’їдали його зсередини.

— Чому ви сказали, що я ваш небіж? — не витримавши, запитав він напівжартівливим тоном.

— А що? Гадаєте, я був би поганим дядьком? — так само віджартувався комісар.