Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Самковський урвав його роздуми, але на гумор Вістовича це не вплинуло. Йому все ще хотілося розсміятися, пригадуючи, як Цільман унизу терзав його підлеглого.

Ад’юнкт несподівано стрепенувся. Навіть припущення, що шеф міг би бути йому родичем, здавалося, чудернацьким або навіть химерним. Як, зрештою, й те, що в комісара взагалі можуть бути родичі. Простіше було уявити якого-небудь міфічного голема в оточенні близьких, ніж Вістовича.

— І все ж, — не вгавав Самковський, — навіщо була ця вистава?

— Хіба ви не зрозуміли, як Леон, господар «Старого пороха», ставиться до поліції? — посерйознішав комісар. — Я знаю його давно, кілька разів навіть виручав зі скрутного становища. Він радо зробить послугу особисто мені, але не Дирекції... Ось тому й довелося вигадати всю цю бздуру про варшавське помешкання. Сподіваюся, ви не надто постраждали від мого «театру».

— Ні, що ви... — трохи знітився Самковський і також змінив тон: — Я лише боявся утнути якусь дурницю, бовкнути не до ладу й підвести вас, — винувато пояснив ад’юнкт.

— Все гаразд, ви добре зіграли свою роль, — похвалив комісар, — а як щодо висновків? Спадає щось на гадку?

— Гм... Ви запитували в того корчмаря, чи є вільні помешкання на святого Антонія. Виявилось, що немає. Отже, квартира по сусідству з Цільманами не пустує або її не здають.

— Гадаю, після смерті власника її все-таки винайняли, — сказав Вістович. — Пригадуєте, Леон в розпачі заявив, що останнє житло на цій вулиці здав близько двох тижнів тому. Схоже, йдеться саме про це помешкання.

— Якраз два тижні тому старигань Цільман почав жалітися на сусіда! — радісно вигукнув Самковський. — Отже, там справді живе хтось, кому не спиться вночі...

— Точніше хтось, хто дивним чином стукотить, — промовив комісар, — інакше кажучи, порушує нічну тишу періодичними не надто сильними ударами чимось твердим по такій самій твердій площині.

— Що ви маєте на увазі? — обережно перепитав Самковський.

Вістович підвівся з-за свого столу, який почало нестерпно заливати сонячне проміння, і відійшов у протилежний куток кабінету. Ад’юнкт не зводив з нього очей.

— Знаєте, чому я взагалі звернув увагу на цю дурнувату справу? — запитав комісар. — Не тому, що мені було вас шкода, Самковський. Повірте, надалі вам доведеться займатися і не таким... Серед цієї комедії мені не дає спокою один факт: якщо Цільман довгий час прожив по сусідству з шевцем, то, либонь, звик до того, що той іноді працює вночі. Він мусив би призвичаїтись до звуків молотка, навіть попри свій тонкий музичний слух. Десь так, як ті, хто живе біля залізничної колії, з часом звикають до гуркоту поїздів... Але раптом старий музикант перестає спати, стверджуючи, що його сусід стукотить.

— Але ж сусід помер.

— Цілком може бути, що Цільман про це забув. Або й не знав...

— Або справді втрачає глузд на старість.

— Тоді ми ще швидше позбудемося цієї справи... Так чи інак, але звуки, що його непокоять, попри схожість, усе ж таки відрізняються від рівномірних ударів молотком. Інакше Цільман їх би просто не зауважив, — сказав Вістович, — разом з тим, вони достатньо тихі й обережні, аби їх не чули інші сусіди.

— Що ж ми будемо робити о восьмій в Цільманів? — допитувався Самковський.

— А про що ми домовилися?

— Про... чаювання.

— Отже, питимемо чай.

Вістович неквапним кроком рушив до дверей.

— Я тут подумав, — зупинив його ад’юнкт, — а чи не можна було б перевірити в магістраті, хто проживає в тій бісовій квартирі?

— Чудова ідея, Самковський, — іронічно зауважив шеф, — і як я сам не допетрав?.. До восьмої ще купа часу, от і перевірте... Тільки я хотів би заклад, — додав він, беручись за дверну ручку.

— Який заклад?

— Припускаю, ні, я переконаний, в магістраті вам скажуть, що після смерті власника помешкання пустує. А про нових жильців нічого не відомо...

Самковський скривив кислу міну.

— Але ж має бути відомо хоч щось...

— От і довідайтеся, що відомо, — перебив його комісар, — а я заберу свою телеграму, аби не пропала, як у нас буває...

З цими словами він вийшов з кабінету й загуркотів, спускаючись по сходах, униз. Самковський також почав збиратися. Що б там не вдалося дізнатися в магістраті, але перевірити треба. Проходячи повз пост чергового, він побачив, як комісар задумливо переминає в руках листок телеграмного паперу, дивлячись при цьому кудись у вуличний простір за відчиненими вхідними дверима. Вістович був заглиблений у роздуми настільки, що навіть не помітив підлеглого, який оминув його і попрощався до вечора.