Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Чудово, — комісар невідомо чому радів, — просто чудово.

Він запалив сірника й першим почав підійматися, освітлюючи собі ним дорогу.

— Самковський, ходіть за мною, а ви, люба пані, зачиніть комору й повертайтеся до чоловіка.

Жінка нерішуче затупцювала на місці.

— Робіть, що вам кажу, — вже суворіше проказав поліцейський.

Господиня скорилася.

— До речі, шефе, той заклад я програв, — сказав Самковський, коли пані Цільман зникла за дверима.

— Це ж який? — перепитав комісар, повернувши сірника в його бік.

— Я був у магістраті, й там нічого не знають про помешкання шевця... Точніше, гадки не мають про нових постояльців.

— Не дивно, — гмикнув Вістович. — Все ж робиться нелегально. Дайте сюди лампу...

— Але мені повідомили, що й ви туди приходили. Акурат переді мною.

— Так, я взяв у них план цих двох будинків. Хоч на щось придалися ті конторні щури.

Самковський оторопів. Нащо ж було відправляти його в магістрат, якщо шеф міг про все дізнатися сам? Втім, сказати це вголос ад’юнкт не наважився.

Вістович знову відвернувся до дверей і обережно наліг на них своїм могутнім плечем. Стара деревина піддалася й поволі просунулася всередину горища, відкривши за собою темний простір. Зсередини тхнуло, як із роззявленого рота, що давно не знав зубної щітки. Ад’юнкт гидливо затулив рукою носа.

— Востаннє сюди, мабуть, заходили ще за наполеонівських воєн, — пробурмотів він.

— Навряд, Самковський, — заперечив комісар, — будинок 1855 року. Отже, місцеві коти приходять сюди здихати лише півстоліття.

З цими словами він простягнув перед собою лампу й обережно переступив трухлявий поріг. Світло м’яко лягло на величезні мережива павутини і товстезний шар пилу, який вкривав усе, що тільки було можливо: підлогу, котячі й пташині трупи, старі скрині, розбиті діжки та інший мотлох. Вгорі сполохалася пара кажанів, й поліцейські притишено вилаялись.

— Паскудніше місце годі й вигадати, — додав Самковський, коли запас міцних слів у нього вичерпався.

— Не скигліть, — шепнув комісар, — зброя при вас?

Він згадав, що тиждень тому ад’юнктові нарешті видали револьвер.

— Стрілятимемо в тих потвор? — Самковський тицьнув у бік кажанів. — Чи в дохлих котів?

Він одразу ж пошкодував про свій нервовий жарт, у той час як шеф жодних дурниць не говорив. Ад’юнкт вже приготувався отримати по заслузі, але Вістович відповів лише своїм добре знаним крижаним поглядом.

— Револьвера маєте чи ні? — перепитав він і, не дочекавшись відповіді, знову виставив лампу перед собою й поволі пішов далі.

— Tak jest, szefie [19] Так точно, шефе (поль.). — вимовив Самковський і подався слідом.

За кілька хвилин нерівної обережної ходи Вістович зупинився. Перед ним у світлі лампи виднілися такі ж двері, крізь які поліцейські сюди потрапили.

— Чудово, — промовив комісар, оглядаючи заржавілу замкову шпарину, — просто чудово... Ми їх знайшли.

З цими словами він сягнув до кишені й дістав звідти набір відмичок.

— Що за цими дверима? — тихо запитав ад’юнкт.

— Якщо вірити магістратському плану, то сходи до помешкання упокоєного в Бозі шевця, — відповів комісар, знову передаючи йому лампу. — Присвітіть мені...

Самковський відчув, як від хвилювання в нього затремтіли руки, від чого світло дрібно замерехтіло. До всього ще й серце почало гупати, мов ковальський молот, відлунюючи в його вухах так, що він побоювався не почути наступного наказу шефа.

Втім, той мовчав, на подив швидко й вправно перебираючи грубими пальцями своє намисто з відмичок. «Забагато кави, — подумав ад’юнкт, — забагато тієї сраної бридкої кави, яку ми купуємо за півціни у перемитників. Звідси й неспокій...»

Почулось, як важко клацнув іржавий замок.

— Готово, — радісно промовив комісар, ховаючи відмички назад до кишені.

Він дістав з-за поясу револьвер й упівсили натиснув плечем на двері. За якусь мить вони піддалися, впускаючи поліцейських у темну непривітну комору. За дверима справді виявилися сходи, які, на диво, витримали чималого Вістовича.

Зійшовши донизу, чоловіки завмерли на кілька хвилин, дослухаючись. Втім, у помешканні панувала цілковита тиша, мов у могилі.

Вістович обережно відчинив двері комори, за якими тягнулася коротка галерея коридору. Все, як у помешканні Цільманів. Не треба було особливих здогадів, аби зрозуміти, що квартира покійного шевця не пустувала. На підлозі виднілися сліди свіжого бруду від чиїхось черевиків, на дверних ручках не було пилу, а поруч із рукомийником, що проглядався з відчиненої вбиральні, лежав прямокутний шматок мила.