Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

— Гаразд, збирайтеся, — кинув він підлеглому.

— Куди? — не зрозумів той.

— Прогуляємося поблизу вулиці святого Антонія.

— Хочете подивитися на будинок Цільманів?

— Найперше хочу перехилити пива в кнайпі біля Порохової вежі. Може, воно врятує від цієї осінньої млості, бо кава вже до дупи... А далі — як складеться.

Вістович накинув плаща просто на жилет і вийшов за двері. Самковський поквапився слідом. Спустившись сходами вниз, чоловіки опинилися на вулиці, де рушили в бік пам’ятника Фредрові. Біля «Шкоцької кав’ярні» повернули ліворуч, опинившись відтак на Баторія. Ще жодного разу Вістовичу не вдалося спокійно пройти вздовж цієї вулиці чи бодай перетнути її. Погляд його мимоволі затримувався на сіро-зелених облущених стінах «криміналу» [18] Так на початку XX століття називали слідчу в’язницю. . Воно й не дивно, адже тут надовго залишалися ті, кого йому вдалося викрити. Хто програв йому в давній відчайдушній грі під назвою «мисливець-жертва». Звісно, йшлося тільки про велику здобич: маніяків, убивць чи крупних шахраїв. З Баторія, здебільшого, починалася їхня остання дорога: на каторгу або шибеницю.

Самковський добре знав про цю звичку шефа й часом, коли вони, як зараз, проходили тут разом, сповільнював крок, аби не випереджати Вістовича, коли той прикипав очима до «криміналу». Здавалося, в голові комісара знову й знову постають сцени переслідування, затримання й суду над цими злочинцями. Чи, можливо, він пригадував миті своєї професійної слави. Проте на цій вулиці Вістович щоразу повторював ті самі слова:

— Паскудне місце.

Ад’юнкт із цим погодився, й поліціянти пришвидшили крок. Минувши костел бернардинів, вони вийшли на Валову, а звідти до Порохової вежі було рукою подати... Могутнє кам’яне тіло цієї споруди добре проглядалося між напівголих дерев осіннього парку, що мав назву Гетьманські Вали. В Середньовіччі Порохова вежа складала частину потужних львівських фортифікацій, які понад сто років тому зруйнували через габсбурзькі будівничі реформи. Вежа дивом уціліла. Можливо, тому, що її просторе внутрішнє приміщення добре підходило для міських складів, де замість зброї й пороху тепер зберігали будівельний і дорожній реманент.

З північного боку до її стіни тулилася кнайпа «Старий порох». Всередині все було доволі звично: зачовгана дерев’яна підлога, хиткі столи, затертий шинквас та байдужий напівсонний кельнер, що з кислою фізіономією зустрічав відвідувачів. Цей неборак пробуджував одночасно два протилежні бажання: пожаліти його й добряче вліпити по шиї, аби пожвавити. Комісар та його підлеглий замовили пиво й м’ясні кнедлі. І щойно перед ними з’явилися два кухлі пінистого «Lwowskiego», Вістович притримав офіціанта за рукав.

— Чи пан господар сьогодні тут? — запитав він у нього.

— Може, й тут, — сіро-бліде обличчя кельнера анітрохи не ожило.

— Як це ти не знаєш?

— А так. Я йому не секретар.

Вістович, здавалося, потроху схилявся до другого бажання — відважити кельнеру добрячого потиличника. Втім, секунду помовчавши, він продовжив:

— Ти, мабуть, нечасто дістаєш тут чайові?

— Вряди-годи, — буркнув той.

Комісар дістав і поклав на стіл півкрони.

— Сьогодні маєш.

— Красно дякую.

— То як? Є господар чи нема?

— Зараз покличу.

Кельнер вже хотів іти, але Вістович і далі його тримав. Той здивовано глянув на комісара.

— Тільки спробуй плюнути в тарілку з кнедлями, — пригрозив йому поліціянт.

— Бійтеся Бога. Тут пристойне місце, — відповів офіціант і висмикнув руку.

Самковський спостерігав за ними, відкривши рота від здивування.

— Звідки ви це знали? — запитав він у шефа, коли кельнер зник за внутрішніми дверима.

— Що цей скурвий син захоче плюнути в тарілку? Вони всі так роблять.

— Ні, що господар кнайпи тут.

— Бо столи протерті, — пояснив Вістович, — зазвичай їх протирають рукавами самі відвідувачі. А сьогодні цього матолка змусили попрацювати.

Самковський мимоволі роззирнувся. Крім них у кнайпі сиділо всього двоє чоловіків. Вільні ж столи і справді були чисті.

— А нащо вам господар? — знову запитав ад’юнкт.

Вістович із приємністю ликнув пива і відкинувся на спинку стільця. Настрій комісара помітно поліпшився.

— Бачте, Самковський, «Старий порох» — не просто кнайпа. Це місце, де продають, купляють і винаймають помешкання. Нелегально, звісна річ...

Навіть через окуляри було помітно, як очі ад’юнкта заблищали. Він кивнув на знак того, що зрозумів задум шефа, й собі приклався до кухля. За якусь мить до них підійшов лисуватий чоловік у фартуху.