Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

Вістович був кремезним, дещо огрядним чоловіком років сорока п’яти. Обличчя мав виразне: глибокі проникливі очі, чіткий із горбинкою ніс — вочевидь, неодноразово зламаний, від чого комісар трохи гугнявив, — добре виголені продовгуваті щоки й міцне підборіддя. Губи тонкі, блідо-червоні, що зазвичай стискали добру єгипетську цигарку. Одягнений був у темно-сірий зручний гарнітур, білу сорочку й краватку. Піджак комісар залишав на вішаку разом із плащем. Все необхідне, тобто портсигар, сірники, годинник і записник мав у кишені жилета. Сідаючи за свій стіл, він щоразу закочував рукави сорочки, мов для бійки чи фізичної праці.

Вістович справляв враження чоловіка спокійного, аби не сказати флегматичного. Просто зараз, коли він сидів навпроти Самковського й методично гасив недопалок у попільничці, а з його рота випливали останні хмарки диму, вся постать комісара дихала спокоєм і рівновагою. Всі, хто оточував у такі миті Вістовича, відкривали його для себе як надзвичайно цікавого й ерудованого співрозмовника, що має тонке почуття гумору й бездоганні манери. І тільки Самковський та інші підлеглі комісара добре знали, яким той буває, коли його охоплює поліційний азарт. Розплутуючи чергову справу й з головою поринаючи в роботу, Вістович перетворювався на грубого, жорстокого й скаженого дідька, з яким краще не встрявати в суперечку. Тоді ж назовні вилізали й усі його слабкості, як от, приміром, надмірна любов до міцної випивки...

Зовсім інакшим був Самковський: худорлявий, дещо сутулий, непоказної зовнішності. Чималі окуляри приховували його погляд, що надавало обличчю ад’юнкта хитрого і навіть підступного виразу. Понад усе тридцятирічний Самковський мріяв про вдалу кар’єру в поліції, тому, ставши помічником найкращого львівського слідчого, мовчки терпів його паскудний характер.

Шеф його цінував. Насамперед за ретельність і вміння доводити до кінця найнуднішу паперову роботу. В цілому ж, вони непогано доповнювали один одного і спільно розплутали вже не одну справу.

Черговий приніс замовлену каву, тримаючи крізь якусь ганчірку дві металеві чашки. Одну він поставив перед комісаром, іншу, дещо недбало, — перед Самковським. Той завчасно прибрав свій записник, і, як виявилось, недарма: черговий ледь не третину чашки випадково пролив йому на стіл.

— Курва! — вилаявся ад’юнкт, підхоплюючись на рівні ноги.

Поліцейський промимрив якісь вибачення і винувато заходився протирати місце мимовільного злочину своєю ганчіркою. Це тривало кілька хвилин, після чого він понуро вийшов за двері, бурмочучи собі під ніс, що він їм тут не кельнер...

Вістович запалив нову цигарку, аби викурити її під каву.

— Як просувається справа того дивакуватого пана з вулиці святого Антонія [16] Тепер — вулиця Лисенка. Тоді ще називалася вулиця Куркова на честь куркового товариства. ? — запитав він, примружуючи очі від диму.

Самковський скривився і замість відповіді важко зітхнув. Тиждень тому до поліції звернувся сивобородий дідок, що мешкав в одному з будинків на святого Антонія. На вигляд йому було вже за сімдесят, але він енергійно скаржився на свого сусіда — шевця, який, часто працюючи вночі, безбожно стукотів молотком, заважаючи йому спати. Цього звуку, щоправда, не чула його дружина, та попри те добродій Цільман, колишній учитель музики, продовжував писати скарги в поліцію, стверджуючи, що й донині має добрий слух, і нехай з нього сто разів роблять вар’ята, але від свого він не відступить. Тим більше, що вже тиждень не може як слід виспатися. Кілька разів до помешкання Цільманів відправляли постерункових поліцейських. Ті навіть вирушали до шевця, але його двері щоразу виявлялися зачиненими. Тоді постерункові радили панові Цільману написати скаргу саме на свого сусіда, аби в них були підстави розшукати його й зажадати пояснень. Колишній вчитель музики категорично відмовлявся, стверджуючи, що не хотів би вирішувати проблему в такий спосіб.

Врешті-решт начальник постерунку заявив, що його підлеглі мають справ по вуха. До їхніх обов’язків входить пильнування порядку на вулицях, а не балачки з несповна розуму дідуганами... А що скаржитися пан Цільман не припинив, то справу передали кримінальній поліції, де вона дісталася бідоласі Самковському. Той, вже знаючи, в яку вскочив халепу, приречено подався на вулицю святого Антонія. Відшукавши будинок, де жили Цільмани, ад’юнкт піднявся на третій поверх і невпевнено натиснув на дверний дзвінок. Чепурна невисока пані в акуратному домашньому одязі відчинила двері. Найпевніше — це була господиня.