Богдан Коломийчук - Богдан Коломійчук. Готель Велика Пруссія

За всю ніч Анна так і не заснула. Жінка не могла змусити себе погасити світло, а тому лягла в ліжко, не зводячи погляду з лампи. Кілька разів вона злякано схоплювалася на ноги, коли десь у глибині помешкання чулося підозріле шурхотіння. Їй здавалося, що до неї скрадається той самий злочинець, який напав на поліцейського.

Врешті настав рятівний ранок, і, ледве зачувши на вулиці голоси газетярів, жінка хутко вдягнулася й вибігла з дому. На біду, перша ж сторінка «Berliner Zeitung» повідомляла про жахливу загибель комісара кримінальної поліції Йоахіма Лютке. Анна проглянула текст, в якому згадувалось також і про пожежу в будинку покійного, що ледве не завдала лиха його сусідам, поспіхом тицьнула монету газетяреві й швидким кроком рушила до найближчого відділення телеграфу.

— Адаму Вістовичу, Лемберг, Австрія... — видихнула вона короткозорому худому телеграфістові, що без надмірного бажання взявся до роботи в такий ранній час. На його столі парувала кава в грубій надщербленій чашці, а поруч із чашкою на тій самій газеті з новиною про смерть Лютке лежав бридкий на вигляд надкушений пиріжок.

— Вулиця Вірменська, 5, — додала жінка, намагаючись не дивитися на газету.

— Текст, — буркнув телеграфіст, не припиняючи жувати.

— Що, пробачте? — не зрозуміла Анна.

— Текст телеграми, — нервово повторив той.

— О, так... — жінка облизала губи й повільно продиктувала: «Негайно приїжджай у Берлін. Я в біді. Знайди мене у „Шаушпільгаузі“. Анна».

Телеграфіст раптом співчутливо подивився на неї поверх окулярів.

— Я ці ваші «в» та «у» приберу. Гаразд? Дешевше буде, — сказав чоловік трохи лагіднішим голосом.

— Гаразд, — розгублено погодилась актриса.

— І «Шаушпільгауз» можна скоротити.

— Спасибі.

За кілька хвилин Анна заплатила за телеграму і вийшла на вулицю. Слід було поспішати до театру на репетицію. І попросити в директора про вихідний.

Комісару Вістовичу віднедавна щастило. Після останньої гучної справи, коли вдалося спіймати Віденського Упиря — маніяка, який зміг обдурити найкращих австрійських слідчих, але попався поліції тут, у Львові, начальство обіцяло комісару підвищення й солідну премію. І хоч Вістович добре знав ціну таким обіцянкам, все ж відчував, що ставлення шефа до нього різко змінилося. Вільгельм Шехтель, старий вояка й затятий імперіаліст, більше не дозволяв собі ані зверхнього тону в розмові з ним, ані їдких нагадувань про те, що Вістович — ледь не єдиний в Ґаліції русин, що дослужився до комісара. Шехтель не відмовляв йому в підписі на жодному клопотанні. Тому комісар, приміром, мав стільки вихідних днів, скільки йому було потрібно. І стільки помічників, скільки лиш могла надати йому Дирекція... Могло навіть здатися, що директор, не дивлячись, підписав би й наказ про власний розстріл, якби одного ранку Вістович приніс його і поклав перед ним на стіл.

Зрештою, успіхи Вістовича були і його успіхами. Рапорти про діяльність лемберзької поліції з підписом Шехтеля читали у Відні. І якщо в столиці при цьому не хвалили й не нагороджували, то хоча б не сипали доганами і не присилали дурнуватих інспекторів для перевірок.

День 30 жовтня видавався комісару нескінченним. Був тільки полудень, однак Вістович почувався так, ніби відпрацював цілу зміну. Можливо, причина була в несподіваному осінньому теплі, млосному й сонливому, що так раптово розлилося львівськими вулицями. У місто, що вже змирилося з холодними дощами й покірно чекало звичної сирої зими, раптом повернулося літо. Яскраве сонце припікало напівголі дерева, стіни кам’яниць та зігрівало поодиноких волоцюг, що вже готувалися сконати від холоду де-небудь на Підзамчі або на Замарстинові.

Вже втрете за сьогодні Вістович наказав черговому за дверима приготувати два горнятка кави. Одне для себе, інше — для свого помічника, ад’юнкта Самковського, хоч той почувався значно бадьоріше, аніж шеф.

— Казна-що коїться, — запаливши цигарку, промовив комісар.

Струмінь диму вирвався з його рота й ліниво потягнувся у прочинене вікно, де одразу ж розчинився у теплому мерехтливому повітрі.

— Природа з’їхала з глузду... — додав він і знову підніс цигарку до губ.

Самковський відклав убік папери, над якими досі працював, і відкинувся на спинку стільця. Оскільки шеф замовив каву, можна зробити перерву Кава за сьогодні осточортіла, проте хотілося бодай на кілька хвилин забути про свою рутину. Ад’юнкт відкрив шухляду, дістав звідти портсигар і також закурив. Краєм ока він спостерігав за комісаром.