Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Ви один можете нам допомогти. Хоча б заради Альбіни. Адже якщо Риссіг хотів спочатку отруїти її таємно, то тепер він має таку можливість щохвилини, вона ж потрапила прямо до звіриного лігва. Ви повинні врятувати її, пане вчителю, — голос у Ярека трохи затремтів.

— Прекрасно. Значить, я мушу вам допомогти. Отак, нараз. Чудово. А де ви були, коли я вперше прийшов до Альбінки? Ви на той час уже кілька тижнів тут ховалися, а вам і на думку не спало передати щось дівчині, відвідати її хоча б опівночі. Вона тут сохне від страху за Ярека, а той не може їй навіть записку написати, — Голан почав дихати частіше, потім підвівся, вдарившись головою об кроквину.

— Бо я не знав, чим викликана її поведінка. Зрозумійте мене. На Велетенський верх вона не прийшла, залишилась вдома. Все село відмовилось говорити з нею. А вона жодного слова нікому не сказала, щоб пояснити щось. Я подумав, що, може, в неї нечиста совість…

— Через те й не пішли до неї? Через те й лишили самітною? Дивне ж у вас кохання.

— Пане вчителю, не можу я робити, що мені хочеться. Адже тут усі люди знають мене. І вороги, і друзі. Що б вони подумали про мене? Ходить з дівкою, яка зрадила страйкарів. Це було б негаразд. Але я вам безмірно вдячний за те, що ви її виправдали перед усіма. І що нам допомогли. Тепер нам треба врятувати її і викрити Ганку, викрити справжнього винуватця убивства Павлати, а разом з ним і мільйонера Риссіга. Щоб уся держава про це взнала. Коли в нього жодна волосина з голови не впала за те, що має на своїй совісті смерть вісьмох робітників, хай засудять його за вбивство одного крамаря. Адже це звичайнісіньке вбивство, до яких звикли по судах. Тепер він не викрутиться.

— Але для чого це йому було потрібно? Ви думаєте, Риссіг знав щось? Хвилину тому я мав з ним розмову, — учителя змагав сон. — Це вихована людина. Не віриться, щоб він потурав убивцям!

— Усе це нам разом з вами і треба з'ясувати.

— Але я мушу післязавтра бути в Празі, — заперечив учитель.

— Риссіг цього тільки й хоче.

— Чому це?

— А для чого ж, ви думаєте, наймав він людей, щоб писали вам погрозливі записки, кидали у вас каменюки і стріляли в повітря за вашою спиною?

— А навіщо, думаєте, поспішив він вам карету свою запропонувати? Дурно він нічого не робить. Просто хоче як швидше позбутися вас. Хоче, щоб Альбінка в його пазурах була без стороннього ока. Хоче усунути свідка, який починає бути занадто цікавим…

— Але ж кінчається чверть. Хто за мене оцінки виставлятиме? — втім, Красл уже добре знав, що він знов відкладе поїздку. Тепер він уже не міг їхати. — Значить, карета поламалась не випадково? — згадав він раптом. Голан лише всміхнувся:

— Є в нас свої люди в стайнях.

Зараз він не здавався Краслові таким молодим і недосвідченим.

Ганка мешкав в одній з тих вілл, які тепер будували ліберецькі багачі у приміських парках. Він наймав кімнату в пана Йогана Унтермюллера, який протягом багатьох років служив чиновником банку Риссігів, які мали свій власний банківський дім у Відні; ним керував брат Георга.

Вчитель сидів у парку на лавочці від шостої години. Ніхто на нього не звертав уваги. Піджак на ньому був порядний, отож до тих бідолах, які хотіли тут поспати і яких поліцаї нещадно переслідували, він, цілком зрозуміло, не мав ніякого відношення. «Якийсь дрібний чиновник вийшов на ранкову прогулянку», — так, мабуть, думали про нього. Красл і справді був схожий на чиновника, зокрема тому, що раз у раз записував щось олівцем до свого зошита. Тут, у ліберецькому парку, того ранку він знічев'я почав писати свої нотатки про історію з убивством Павлати, які потім, набагато пізніше, схвилювали стількох людей.

Нарешті Красл дочекався. Але навряд чи пізнав би він Ганку, якби не почув умовного посвистування Шойя. котрий тут же на розі підмітав вулицю. Ганка виступав, наче великий пан, у чорному костюмі, якого Красл ніколи не мав, у чорному капелюсі, рукавичках з оленячої шкіри, він елегантно помахував у такт крокам паличкою. В першу мить учитель розгубився. Лише хвилиною пізніше він переконався, що це справді його колишній товариш по навчанню. Отак може змінити людину одяг! Ганка не наліплював фальшивих вусів чи бороди, не закривав очі маскою, і все ж вираз обличчя в нього був зовсім інший, наче після складної операції.. В очах світилася певність, спокій ситої, забезпеченої людини. Зник вираз зацькованості. Ореол сивого волосся був пригладжений брильянтином. Від ніг до голови він був схожий на елегантного рантьє, якого зовсім не обтяжують думки про якусь працю.