Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— А я думав, вам треба економити…

— Вкрити десять яток золотом не коштуватиме мені й частини того, що я втратив би, коли б накинув своїм робітникам по тридцять крейцерів на день. Це також закон комерції. Ви повинні трошки познайомитись із цими речами, ви і ваш празький приятель, перш ніж починати говорити робітникам про ненависть. Тепер ви самі переконалися в тутешніх стосунках. Навмисно ми тут нікого не експлуатуємо. Альбінку ви вже бачили?

Для дівчини відвели чудову кімнату, призначену для гостей, з вікном у парк. На стінах — англійські гравюри, розкіш на кожному кроці. До неї, мовляв, і лікар щодня ходить, спеціальний куховар готує для неї найкращі страви, точнісінько за рецептами лікаря. Стара пані Риссіг, тендітна шістдесятирічна дама, сиділа в неї у головах і читала.

— Чому ти не в салоні? — спитав Риссіг здивовано. Красл відчув у його словах приховану злість. Риссіг був високий на зріст, кремезний, з чорною гривою красивого волосся, гарний на вроду. Поводив себе завжди вишукано і чемно, лише інколи в його словах почувалась злість чи якась досада. — Адже заради тебе там грають Моцарта…

— Не можу я слухати флейту разом з твоїми друзями, Георг, — мовила пані Риссіг, заглиблена в свої думки. Молодий чоловік змушений був проковтнути це. Він представив Красла. Альбінка привітно посміхнулася до вчителя. Тут усі про неї так піклуються. Пані Риссіг обіцяє послати Альбінку до дівочого пансіону в Броді. Стане вона панянкою.

— Ми всім в окрузі допомагаємо, — мовила пані Риссіг скромно.

— Але насамперед нашим друзям і їхнім дітям. Адже Павлата, власне, також був маленьким Риссігом, — посміхнувся Георг. — Наш чеський взірець. Він далеко пішов би. Цілком порядною комерцією займався.

Здавалось, тепер нарешті Красл може спокійно їхати. Альбіна тепер у добрих руках, убивцю викрито. Гроші на пам'ятник він передасть вчителеві, а в Празі проінформує про все доктора X.

— Ганку ми тепер знайдемо. Будьте певні. Ми не дозволимо отруювачам розгулювати по окрузі. Я уже розмовляв з поліцейським комісаром. Завтра він повідомить мені наслідки слідства. А ви в Празі розповісте про наше скрутне становище. Вони там не повинні прислухатися тільки до сваговських пострілів, треба розуміти, що їм передувало, мати на увазі наші умови. Запевняю вас, труднощі, з якими ми тут зіткнулися, незабаром поширяться на цілу країну, якщо уряд не встановить порядок будь-якими засобами. Адже без порядку не можна ні жити, ні навіть дихати.

Пані Риссіг запросила Красла послухати з ними концерт. Та Георг радив учителеві поспішати на празький поїзд, запропонував йому власну карету, яка мала довезти його аж до Залізного Броду.

— Після сьогоднішньої пригоди я б не залишався тут. Виділити вам улана для охорони я не можу, а зброї у вас немає ніякої. Найкраще буде, коли зараз же й поїдете. Попрощайтеся з Альбінкою, згодом ви матимете можливість відвідати її, коли вона буде в пансіоні. Присягаюсь вам, що ми подбаємо про цю дитину.

Так Красл і не побачив товариство друзів Риссіга.

— Ви, вчителю, порядна людина, — із зворушенням сказала йому на прощання пані Риссіг. — Бог не забуде вашої доброти. А це візьміть собі на дорогу… — Вона подарувала йому якусь німецьку книжку. Здається, це були віршики. Красл, не задумуючись, поклав її в кареті на сидіння. Німецька література його не цікавила.

— До заїзду! — гукнув він кучеру. Ще й помахав рукою Риссігу, що — яка честь! — особисто провів його до самих воріт.

Їхати довго не довелось. Тільки проминули майдан, як раптом карета стрімко нахилилась на один бік і різко зупинилась. Відлетіло праве заднє колесо. Коні злякались, кучер змушений був зіскочити і схопити їх за вудила. Красл обережно виліз. Колесо, що зірвалося, докотилося аж до ставка.

Вікна в навколишніх хатах були зачинені, ніхто й не подумав вийти, хоч аварія наробила чимало шуму. Вчитель почував себе нещасним. Кучер, звичайно, не піде з ним до заїзду, йому, зрозуміло, треба іти по допомогу. Та Красл і посоромився б просити кучера бути охоронцем. Тим більше, що користі з нього було мало. Чоловічок був на голову менший за вчителя і хтозна наскільки старший. Звичайно, можна було б гукнути на поміч. Але запропонувати це Красл не наважився.

— Піду до стайні, — сказав нарешті кучер, відпрягти коні. — Ви тут зачекаєте?

— Ні, я буду в заїзді, — лише тепер Краслові спало на думку, що він міг би напроситися в провідники. Щоправда, коні він не водив ніколи, але знає, що й до чого, недарма ж колись вчився на селі. Але кучер уже пішов, коні видзвонювали копитами по бруківці.