Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Ну, от зараз ти маєш можливість. На все добре.

За хвилину Красл уже був з Галкою на вулиці. Той завів його на безлюдний майданчик поблизу костьолу. І там повідав таємницю Павлати.

— Хто вбив цю людину, не знаю. Тільки не я. І віриш, навіть мені не казали, що я ношу Альбіні отруєну їжу. Я відчував щось недобре, але мусив слухатись. Вони знають, що я був анархістом, якби я відмовився виконувати їхні накази, мусив би піти на кілька років до в'язниці. У них є документ, де говориться, що я готував у Празі замах на намісника. Мені тоді було вісімнадцять років. Через те я й досі ще не маю права запитати, чому так дивно пахне цей суп для Альбінки, мушу зраджувати товаришів. Тому що за такий замах можуть послати на шибеницю.

— Ну, а що ти про Павлату скажеш?

— Ось зараз, — Ганка знов оглянувся і зайшов з Краслом до костьолу. Ранкова служба вже скінчилася, в храмі не було нікого. Паламар гасив свічки на вівтарі. Ганка говорив пошепки, наче на сповіді.

— Павлата також працював на Риссіга.

— Не може бути.

— Скуповував для нього по всій окрузі з цією Бреттшнайдер домашні вироби і, крім того, продавав те, що почув у крамничці. За повідомлення фабрикант платив краще. Кажуть навіть, Павлата був його улюбленцем. Це ж точно, що ніхто з нас до замка не мав доступу, ніколи із самим бароном не мали справ, тільки з директором. А Павлату, кажуть, запрошували навіть на секретні наради прямо до столу старого барона. І так аж до червня минулого року. Потім одного дня була страшна біганина, всі ми одержали наказ стежити за Павлатою, збирати про нього відомості, намовляти на нього. Це було несподіванкою для нас. Адже перед робітниками цей крамар виступав на зборах і раніше, а докторові X. до Праги гроші надсилав з відома Риссіга.

— Справді? Ти не помиляєшся?

— Звичайно, вони сподівалися, що ті «Вулики» зможуть утихомирити робітників, а Павлатові зберегти крамничку. Так ось відтоді почалось ворогування. Я подумав, чи не присвоїв собі Павлата якийсь потрібний Риссігові документ? Свого часу Риссіг і сам украв в Англії зразки сатинової і тібетської платяних тканин. Згодом він почав виробляти їх, чим, власне, і переміг конкурентів. Спочатку я гадав, що Павлата також украв якісь зразки у Риссіга. Але після тої стрілянини в березні цього року директор покликав мене і сказав зовсім про інше, — голос Ганки було ледве чутно. — Я, мовляв, мушу вивідати в Альбінки, де сховав батько Золотого Будду.

— Кого? — Трохи не на весь голос вигукнув Красл від здивування. Паламар біля вівтаря невдоволено обернувся.

— Золотого Будду, — повторив Галка, цього разу зовсім нечутно, тільки губами ворухнув. Потім швидко перехрестився і потяг Красла з костьолу, очевидно, не бажаючи, щоб на нього звертали увагу.

— Але що це таке? Що це має бути? — запитав Красл.

— Я й сам хотів би дізнатися, що це таке. Безліч разів питав в Альбіни, кілька разів перекидав увесь товар і всі речі у світлиці, поки вона спала, але про якогось Будду із золота ні слуху ні духу. Мені здається, що й сам директор не знає, чи це справді якась золота статуетка, чи, може, щось інше, скажімо, золотий злиток, чи, може, ощадна книжка під таким девізом, не знаю. Певно одне, з приводу цієї штуки Риссіг, кажуть, щодня скаженів. Крім того, це було щось таке, за що він не міг запроторити Павлату до в'язниці. Звичайно, якби цей крамар поцупив у них золоту статуетку, дуже просто можна було б послати до нього жандармів. Якщо ж Золотий Будда — це зразок нової тканини, яку він збирався викинути на ринок, або девіз таємної ощадної книжки, чи то якесь інше таємне гасло, то, ясна річ, він не міг дозволити, щоб про це дізналась громадськість, особливо, якщо прибутки на таку, скажімо, книжку йшли з підозрілих джерел. От Павлата й гуляв собі тихо-мирно від червня аж до тієї стрілянини. А Альбіна, не будь тебе, спокійнісінько померла б від журби, а потім барон купив би ту крамничку, наказав би переорати кожен метр землі навколо неї, розібрати весь будинок цеглину по цеглині, аж поки не знайшов би свій таємничий скарб…

— А ти думав, що й я приїхав заради нього, що і я шукаю Золотого Будду?

— Звичайно. На могилу батьків тебе навряд чи хто б посилав, а з приводу пам'ятника й поготів. Ти, може, й гадки про це не маєш, а я певен, що доктор X. щось пронюхав, от він і вирядив тебе. На якого дідька треба було мучити бідного вчителя такою далекою дорогою? На пам'ятники, друже, зараз гроші ніхто не викидає.

Краслові це здалося цілком ймовірним. Адже таким чином усе ставало зрозумілим. Телеграма, незвичайна аудієнція у доктора X., проводи через чорний хід і нарешті неіснуюче ліжко в лікарні.