Незнайомець тим часом зупинився за кілька кроків. Він стояв незворушно і пильно на них дивився, мовби намагаючись запам’ятати кожного за столом.
– Чого він витріщається? – занервував Януш.
– Не зважайте, – спробував заспокоїти його Четвертинський, – зараз він піде.
Дивак і справді за мить повернувся до них спиною і повільно рушив у тому напрямку, звідки прийшов.
– А вас не дратує цей чоловік? – поцікавилась Ольга.
– Спершу дратував, але потім я подумав, що він міг би бути навіть окрасою мого парку, – відповів князь, – подумайте лишень: мовчазний відлюдник, який живе у розщепленому дереві… Чудова атракція для гостей! Я збирався сам його вам показати, але він мене випередив…
Князь засміявся, але в ту саму мить помітив, що Роман був блідий, як смерть.
– Що з вами, мій друже? Вам зле? – запитав стурбовано Четвертинський.
Інженер знаком показав, що все гаразд, і потягнувся до склянки з водою. Зробивши кілька ковтків, він витер хустинкою холодний піт з чола і тихо промовив:
– Я знаю цього чоловіка… Місяць тому загинув його малолітній син. Хлопець, як і батько, працював на суконній фабриці в Сангушка… Під час роботи верстата потрібен хтось малий на зріст, щоб збирав під механізмом дрібні рештки сукна. В якусь мить він забарився, і голову хлопчика розчавило залізним колесом… Батько був недалеко і все бачив. Я, зрештою, також…
Скінчивши розповідь, інженер нервово закурив. Усі мовчали, дивлячись услід ранішньому незнайомцю. Після цього всі так само мовчки підвелися з-за столу і рушили на прогулянку. «Недобрий знак», – подумалось, напевно, кожному, але ніхто не промовив це вголос.
До обіду цей випадок дещо призабувся. Чоловіки подалися на риболовлю і заодно помилуватися млином, що от-от мав би запрацювати. Донька Сангушка попросилась додому, і її було відправлено, а княгиня Четвертинська нарешті залишилась наодинці зі своєю кузиною. Найперше вона міцно обійняла Ольгу, ніби та тільки щойно приїхала.
– Нарешті ми самі, Олю, – промовила Беата, – і нарешті можемо поговорити в повен голос. Я ж бо не запитала тебе про найголовніше, що мене цікавить.
– Чи в моді зараз рожеві капелюшки? – пожартувала у відповідь кузина.
– Негідниця, – засміялась княгиня і жбурнула в подругу маленьку подушку, – яке мені діло до баденських капелюшків!..
Беата раптом схопилася з місця і підбігла до холодного сплячого каміна.
– Я дещо для нас приберегла, – промовила жінка змовницьким тоном і просунула руку за металеву решітку.
За мить вона дістала звідти темно-червону пляшку і тріумфально піднесла її вгору з вигуком: «Voila!».
– Не може бути, «Бордо»! – не втрималась Ольга.
– Не просто «Бордо», а «Bordeaux Fronsac» – таке самісіньке, яке ми ховали з тобою під подушку в пансіоні. – Княгиня трохи стишила голос, мовби за стіною, як і двадцять років тому, чатували сердиті наглядачки.
– Vive la France! – Ольга театрально піднесла руки догори.
– Vive la vine! – відповіла їй Беата.
Прославивши таким чином вино і країну, де його було розлито, подруги взялися його відкорковувати. Впоравшись, нарешті, і не перестаючи жартувати, вони наповнили собі два бокали.
– А тепер зізнавайся, – промовила княгиня після першого ковтка, – ти й далі одинока Сапфо?
– Моя дорога Беато, – відповіла Ольга, відставивши вино убік, – якщо ти запитуєш, чи планую я найближчим часом вийти заміж, то сама чудово знаєш відповідь. Бо одного разу я відповіла тобі, що не створена для сім’ї. І чим далі, то більше переконуюсь, що це так.
– Але ж, Олю… – розпочала княгиня, проте кузина застережливо підняла палець.
– Ані слова про сімейні цінності та покликання жінки, – промовила вона, – шлюб – це те, що позбавляє основних насолод. Хто вигадав обмінювати власну свободу на самовдоволене щастя чоловіка, який невдовзі буде поводитись так, мовби ти його власність, а не життєвий компаньйон? І все це тому, що страшно залишитись на старість самій?… Моя люба Беато, життя дане для задоволення, а не для служіння канонам. Воно занадто коротке і, Бог з ним, нехай буде ще коротшим, але справжнім!..
Запала мовчанка. Ольга на останніх словах дивилася кудись у вікно, а коли знову глянула на кузину, помітила на її обличчі дві сльозинки. В ту ж мить вона пожалкувала, що так рішуче відстоювала свої погляди, і, кинувшись до подруги, міцно її обійняла.
– Пробач, моя пташко, – зашепотіла вона, притискаючи до грудей її гаряче чоло, – я знаю, які важливі для тебе шлюб, діти, дім… Але я інакша. І часом здається, що ми давно забули б одна про одну, якби я була така, як ти.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу