Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Якби що? – поцікавилася жінка.

– Якби за годину судилося померти, – мовив Роман. – Хвилину помовчавши, він додав: – Мені цей вечір завдавав би нестерпного жалю…

У наступні дні Четвертинському здалося, що в їхній дім потроху повертався звичний порядок. Вранці князь як завжди зустрічався з Гансом, потім вирушав з ним на будівництво, а ввечері переглядав креслення, які вже знав напам’ять. Беата, як і раніше, рівно пів на одинадцяту брала до рук віолончель і виконувала Бахівські сюїти, забувши, здавалось, про бентежного Ельгара.

Ганса останнім часом стали запрошувати до цього вечірнього товариства, хоч більше за музику йому подобався преферанс. Роман та Ольга, щоразу після концерту, пропонували усім зіграти в карти, а потім після перших кількох партій зникали кудись удвох, залишаючи товариство догравати без них.

Януш, майбутній зять Сангушка, чудово знав, що ті усамітнюються в літньому будиночку, куди нестримно біжать темною алеєю, щоб там, ледве переступивши поріг, здерти одяг один з одного і віддатися спочатку безсоромним пестощам, а потім своєму дикому, зголоднілому за день шаленству.

Він знав це в деталях, бо сам одного разу випадково підгледів за їхніми іграми. Якось, з простої цікавості вибравшись на горище будиночка, Януш приліг там відпочити і непомітно для себе заснув. Розбудили його збуджені голоси, що долинали знизу. В стелі виявились шпарини, крізь які добре було видно, як коханці позбувались одягу.

Ольга мала гарне гнучке тіло і невеликі груди. Жінка була гарячою в любощах, щоразу ніжностями та сороміцькими цілунками провокуючи свого коханця. Той, вибиваючись із сил, вдовольняв її бажання, але їй було все мало й мало. І тільки впавши від утоми, жінка заспокоїлась…

Який вогонь, подумалось Янушеві, які бажання затаїлися в ній за стриманою світською поведінкою. Яке тіло приховане за сукнями цієї дурнуватої жіночої моди! І все це належить Саховичу…

Мимовільного свідка цього вечірнього побачення терзали заздрість і злість. Щоб не викрити себе, він мусив й далі нерухомо лежати на горищі, слухаючи балаканину коханців, аж доки ті одяглися і, вийшовши, попрямували до палацу.

Тепер вони знову були там, у літньому будиночку. І можливо, саме зараз на вершині свого щастя… Януш сердито кинув карти на стіл, але одразу ж мусив вибачитись перед спантеличеним Гансом, єдиним хто залишився у вітальні. Вигадавши, що в нього раптово почалася мігрень, Януш попрямував до своєї кімнати.

Наступні кілька днів минули звично, і тільки до вечірніх тем додалася ще одна: кудись подівся відлюдник, який жив у саду. Щовечора тепер згадували його моторошну появу і припускали, куди він міг зникнути. Зійшлися на тому, що диваку набридло його дерево, і той шукає тепер кращого прихистку.

Аж раптом сталася подія, що, як виявилось, назавжди змінить усе у «Волинському раю» князя Четвертинського… У маєтку Сангушка спалахнула пожежа, і, щойно отримавши цю звістку, всі, не гаючись, вирушили до Славути. На той час вогонь уже загасили, проте князь Четвертинський не захотів повертатися назад, оскільки прагнув чим-небудь допомогти компаньйонові. Палац Сангушка стояв чорний і обвуглений, з вибитими шибками і потрісканими стінами, проте Сахович стверджував, що врятувати його можна. Однак славетна колекція картин, якою власник славився на пів-Європи, згоріла дотла.

Князь винайняв невеликий будинок на березі Горині, де зупинився він з дружиною, а також Ольга, Роман та Януш. Останні двоє залишились радше з небажання розривати звичне товариство, аніж з необхідності. Було вирішено податися завтра чим раніш до спаленого палацу і зустрітися там з господарем.

На ранок Ольга, прокинувшись, відразу зрозуміла, що вже досить пізно. В домі не було нікого, а у вітальні їй залишили сніданок і коротку записку: «Не хотіла тебе будити, моя Сапфо. Ми скоро повернемось… Беата».

Трохи роздратовано жінка склала записку вчетверо і хотіла вже податися знову нагору, коли двері вітальні несподівано прочинились. Озирнувшись, вона побачила Януша. Той зупинився за крок від порога і не зводив з неї очей. Обличчя його було блідим, а губи нервово тремтіли.

– Доброго ранку, – сказала Ольга, – щось трапилось?

Януш кивнув і ступив кілька кроків досередини, схоже навіть не думаючи відповідати на привітання. Жінка напружено спостерігала за його рухами. Незрозуміла затяжна мовчанка дратувала її ще більше, і ранок ставав усе нестерпнішим. Нарешті, чоловік озвався: