Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

Вона поклала руки на її скроні і заглянула в очі княгині.

– Хіба не так, Беатко?

Замість відповіді та спробувала усміхнутись.

– Це я винна, – сказала далі княгиня, зводячись з софи і прямуючи до дзеркала, аби привести себе до ладу, – не треба було починати цієї розмови. Кожному дано сокровенне право на власний розсуд розпоряджатися своїм життям… І прикро, коли одного разу позбавляєшся цього права, – додала вона пошепки.

Бокали невдовзі спорожніли, і подруги знову їх наповнили. Гірка розмова швидко забулась, поступившись місцем веселим спогадам. І тільки наостанок розмова знову зайшла про чоловіків.

– Як тобі наші кавалери? – запитала княгиня.

Подруги, ставши в пару, повільно вальсували по кімнаті під уявну музику.

– О, вони чудові, – відповіла Ольга, – заручений хлопчик і самотній дивак!.. Бідне моє серце розривається надвоє.

– А ти приглянься до того дивака, – сказала Беата, несподівано зробивши надто стрімкий крок, через що ледве втрималась на ногах разом зі своєю партнеркою, – тим більше що він охоче приглядається до тебе.

– Я помітила, – відповіла їй Ольга, несподівано для себе зашарівшись, – тільки він переконаний, що це його таємниця.

Княгиня врешті-решт не втрималась на ногах і впала на софу, потягнувши подругу за собою.

– У мене також з’явилася одна таємниця, – прошепотіла Беата на вухо кузині, – хоча всіх таємниць ми світові не відкриємо ніколи. Правда ж, моя люба Сапфо?…

Чоловіки повернулися пізно, і князь Четвертинський уперше пропустив музичний вечір своєї дружини. Серед слухачів була тільки її кузина, але жінки не розлучалися цілий день. Нарешті, Ольга підвелася і, стомлено посміхнувшись, востаннє за цей день обійняла подругу. Беата залишилася внизу, аби віддати останні розпорядження покоївці, а вона піднялась нагору до своєї кімнати. Щойно переступивши поріг, Ольга відчула, як по тілу розлилася млосна втома. Чи то від випитого вина, чи то від спогадів про свою варшавську юність… Солодка втома, від якої не страждають, а радо їй піддаються, турбуючись тільки тим, щоб виглядати вранці як слід. Тоді можна спустити додолу сукню і, переступивши через неї, зробити знеможений крок у напрямку ліжка. Вже там, лежачи на животі, кволим рухом, мовби з останніх сил, витягнути шпильки з волосся.

Ольга заплющила очі, і солодка хвиля огорнула все її тіло. Сон був десь неподалік, але раптовий шурхіт за вікном відігнав його, наче злякану кішку. Вслухаючись у напівтемряву, що панувала в кімнаті, жінка підвелася й обережно попрямувала до вікна. Воно було навстіж прочинене, і з-під сіріючих шлейфів двох занавісок до кімнати вривався холодний подих весняної ночі.

Шурхіт не повторився, і жінці почало здаватись, що все це їй причулося, аж раптом чиясь рука судорожно вхопилася за край підвіконня. Ольга скрикнула і відступила назад.

– Заради Бога… тихше, – почувся людський голос, і над підвіконням з’явилася голова з перекошеним від надмірних зусиль обличчям. На голові не було капелюха, натомість у різні боки стирчало розкуйовджене волосся.

У цій нічній з’яві Ольга впізнала інженера Саховича. Романові нарешті вдалося виконати цю важезну гімнастичну вправу. Підтягнувшись на руках, він перехилився через підвіконня і, після останньої потуги, проник у спальню. Сидячи на підлозі, він важко відсапувався, шкодуючи, мабуть, що так легковажно ставився до гімнастики в університеті.

Ольга завмерла за кілька кроків від нього. Найбільше їй хотілося почути пояснення такій витівці, однак вона не поспішала із запитанням, бачачи, що інженер не сміє навіть підняти на неї очі. Важко було вирішити, як повестись в цій ситуації: обуритись чи від душі посміятись.

Врешті, інженер випростався, все ще не зводячи погляду, як винуватий гімназист.

– Дякую, – промовив нарешті чоловік.

– За що ви мені дякуєте? – не зрозуміла Ольга.

– За те, що не зчинили галасу і не виказали мене…

Сахович перестав, нарешті, ховати очі. Ольга розсміялась, очевидно, піддавшись другому бажанню.

– Я не так збирався з’явитись, – із полегшенням у голосі поспішив запевнити інженер, – у мене були ще квіти, але я їх не втримав…

Жінка засміялась іще дужче.

– Що ж, ви щасливець хоча б тому, що дістались неушкодженим, – промовила вона і, вдруге переступивши через свою сукню, попрямувала до дверей, – далі вам сюди, мій друже.

Ольга нещадно вказала йому на вихід.

– Чи вчинили б ви так само, якби… – почав Сахович з раптовою впевненістю.