Богдан Коломійчук - Таємниця Єви

– Нам слід поговорити…

– Нам слід поговорити? – здивовано повторила вона. – Про що?

– Про вас, – відповів той, стомлено сідаючи в крісло. – Хоча ні, даруйте, я буду говорити про себе…

Ситуація видалася Ользі кумедною, і, несподівано для себе, жінка розсміялася.

– Припиніть, – попросив Януш.

Проте їй не вдалося опанувати себе одразу. Закривши рукою неслухняні губи, вона не стримала плечі, які досі ритмічно здригалися.

– Припиніть, – вдруге мовив Януш.

Плечі завмерли, проте в очах все ще світились іскорки веселощів. Здавалось, саме це збісило чоловіка, і він різко схопився на ноги. Сягнувши до кишені, Януш дістав звідти револьвер.

Від такої несподіванки Ольга відступила на кілька кроків і, зупинившись, злякано дивилась на нього, ледве вірячи своїм очам. Проте чоловік не наставив на неї зброю, натомість піднісши її до своєї скроні, мовби збирався скоїти самогубство.

– Ви збожеволіли, Януше? – Переляк жінки поступово переходив у гнів.

– Так, збожеволів! – випалив той. – Я збожеволів двічі. Спершу тоді, коли вперше вас побачив. А вдруге, коли став свідком насолоди, яку ви можете подарувати чоловікові…

– Чого ви хочете? – Ольга промовила це майже пошепки.

– Чого я хочу, чорт забирай? – Руки чоловіка затремтіли, а на губах з’явилася крива усмішка. – Ви чудово знаєте, чого… Дайте мені відчути те, що відчував кожного вечора Сахович… І якщо зараз же ви не будете моєю, присягаю, я вистрелю собі в чоло.

– То стріляй, дурню! – почулося з-за його спини.

До кімнати зайшов князь Четвертинський. Він зупинився за кілька кроків від Януша і холоднокровно спостерігав за цим горе-самогубцем, неспішно видихаючи в його бік струмені диму від своєї сигари. Той, врешті, став поволі опускати зброю. Тоді князь вхопив його за кисть і смикнув з такою силою, що бідолаха перекинувся через стіл і простягся на підлозі. Не сміючи підвестись, він продовжував так лежати, мовби чекаючи нового удару. В цю мить на Януша було шкода дивитись. Куди й поділася його хвороблива впевненість та сміливість!

Револьвер залишився в руках Четвертинського. Відкривши барабанні дверцята, він гучно засміявся.

– А зарядити ви забули, молодий чоловіче. Вже не кажучи про те, що стріляти треба, звівши перед тим курок…

Януш почав поволі зводитись на ноги.

– Думаю, Сангушко захоче розірвати заручини своєї доньки, – додав князь, – слово честі, краще його сердешній Марії залишитись старою дівою… Геть звідси!

Той слухняно подався до виходу. Щойно він зник за дверима, Четвертинський важко опустився в крісло.

– З вами все добре? – запитав він в Ольги.

Та кивнула і вдячно посміхнулась:

– Завдяки вам.

– Пусте, – відповів Четвертинський, – хоча, як і ви, я до краю здивований. Адже мені він здавався цілком порядним молодим чоловіком.

– Які новини в місті? – запитала Ольга, сідаючи поряд.

– Слуги Сангушка спіймали палія, – мовив князь, – це той самий відлюдник, який жив у моєму саду…

Дрожки Четвертинського зупинилися неподалік нового млина. Князь вийшов і неквапно попрямував до споруди, вдихаючи запах вечірньої річки і свіжих дощок. Млин був готовий і вже за кілька тижнів повинен був запрацювати. Князь зайшов досередини, і його переповнила гордість за своє творіння. Це був не млин, це була справжня дерев’яна фортеця! Крізь невеликі вікна пробивалося червоне світло призахідного сонця і м’яко розливалося по кам’яним жорнам. Князь зробив крок і підставив обличчя під це світло. У цю мить йому здалося, що нічого навколо не існує, окрім цих м’яких променів, які потроху заспокоювали усі бентежні закутки його душі.

Позаду зачулися кроки. Четвертинський знав, що це інженер Ганс. Саме він і запросив його зустрітися тут.

– Відпустіть її, – промовив баварець майже без акценту.

– У вас чудова польська, – усміхнувся князь, – схоже, моя дружина – відмінний учитель.

– Я бути готовим на все, – додав Ганс і загрозливо ступив крок уперед.

– Я готовий на все, – поправив його князь.

Четвертинський неспішно повернувся і дістав з кишені револьвер, який напередодні відібрав у Януша. Тільки цього разу він був заряджений, а господар млина не забув звести курок.

Інженер зупинився.

– Я не тримаю її, Гансе, – відповів князь, – і вас також… На все добре.

Він поклав револьвер до кишені і, відвернувшись від нього, знову підставив обличчя під лагідно-червоні промені світла.

Повернувшись додому, князь найперше подався до вітальні. Тут він за звичкою глянув на годинник. Було пів на одинадцяту… Він перевів погляд на куток, де нещодавно стояла віолончель. Інструмента не було. Йому подумалось про те, що в спальні вже немає й інших речей Беати. І, зрештою, добре, що він не бачив, як вони спаковують валізи. Частина з них уже давно була готовою, і князь добре про це знав.