Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Коли на вулиці натовп завів «Боже, царя храні». Ну це правильно, бо про Бога і про государя ніколи не зайве згадати.

– У мене два племінники, так уже побігли у добровольці записуватися. З самого ранку! Кажуть, страшні черги у прийомних пунктах! Усі ж бажають на війну, щоб героями стати! – знову старий зітхає. – Я ж ще на турецьку війну хотів піти, але не зміг через хворобу. Запалення легень, звідки й узялося! А коли одужав, наші вже турка побили. Думав, може, ще якась війна буде, але так і не пощастило мені. Тепер же старий я, так і не побачу війни!

– Ну, воно як так, то і так, – кажу йому заспокійливо, а то бачу, що розійшовся дід, наче вовк у вівчарні.

Розкланявся я з аптекарем і вийшов на вулицю. А там всі бігають, кричать, у гурти збиваються. Ну, як подуріли люди. Коли хапає мене хтось за рукав.

– Іване Карповичу! Там Митрофан той-во! – кричить мені хлопчина з наших. Він наймолодший в околотку, і йому зі справ поки хіба що самовар розпалити довіряють та за пиріжками збігати.

– Що, Митрофан? – не розумію.

– Та у чайній крамниці! Японців стріляти зібрався! – кричить малий, а я аж очі закриваю від того крику. Та як не закривай, а скрізь землю не провалишся, хоч і хотілося б.

– Веди! – кажу хлопцю. А сам здогадуюся, що з учорашнього Митрофан спати ще не лягав, десь всю ніч волочився кабаками і до такого стану дійшов, що не те що японців у Києві, а й африканських слонів чи град Кітєж, що з вод Дніпра виступає, уздріти міг спиртовими своїми очима. Він, загалом, чоловік незлостивий та сумирний, але по п’яній справі такий дурний робиться, що нехай Бог милує та заступить.

Хлопець біжить, я за ним ледь встигаю, пробиваюся через натовп. Забігаємо до тієї чайної крамниці, а там всі прикажчики біля стіни поставлені з піднятими руками. Вигляду вони азіатського, в одежах якихось дивних та бліді, наче смерть. Поруч походжає Митрофан та браунінгом своїм розмахує.

– За зраду государя і отєчєства та за підлий напад на наші православні броненосці у Порт-Артурі приговорюю вас, япошок проклятих, супостатів жовтошкірих, нечисть косооку, до смерті! – кричить він. У ногах у нього плазує господар крамниці, вигляду європейського, та молить змилуватися.

– Не стріляти, змилуйтесь! Не японці це ніякі! Не японці! Вони киргиз-кайсаки з Семиріччя! Це я їх за японців видавав, бо люди думають, що справжні японці на чаї добре знаються. Знаєте, як важко зараз колоніальним товаром торгувати, що тільки не зробиш, щоб покупця заманити! І звідки я тут, у Києві, справжніх японців міг узяти? Не японці! Піддані государя-імператора! – верещить господар, наче різаний, та цілує Митрофану чоботи. Тільки невмолимий той.

– А мені вони всі на одну морду, гади косоокі! Жовта загроза! На Білого царя руку підняли! Ну я вам покажу, як на наш православний флот нападати! – і наводить браунінг на прикажчиків, які тремтять, як три волосини на лисині у вітряний день. Бо ж бачать вони, що вистрелить же, дурень, вистрелить, нехай йому грець!

– Митрофане, облиш, це не японці, а наші добропорядні піддані, – кажу тихенько, щоб не перелякати гаспида.

– Ваню! – дивиться він на мене і посміхається. А очі в нього порожні та бездумні, як у немовляти. Так розумію, що вгамувати не вгамую, тут тільки обдурити треба. То зробив серйозний вигляд і як рикну, аж голова ледь на тисячу шматків не розлетілася:

– Я з наказом, Митрофане! Японці десант висадили з Дніпра, зараз Лавру штурмують! Хочуть святі реліквії забрати і Лавру осквернити! Нам із тобою обороняти її доручено, на смерть стояти велено, до останнього набою, за вєру, царя і отєчєство! Хлопці та їх благородіє вже з останніх сил відбиваються! Мерщій на підмогу!

– Лавру хочуть осквернити? – заревів він люто.

– Не дай, Боже! – і давай я хреститися. Митрофан на мене глянув і сам давай хреститися. Але ж браунінг у руці хресне знамення творити заважає, тому Митрофан його в кишеню сховав. А я тільки цього і чекав. Як загилю йому в щелепу щосили. Так він і ліг. Ну, щоб не сильно падав, я його підхопив, поклав обережно, щоб не забився Митрофан.

Голову піднімаю, дивлюся, а господар крамниці вже поруч стоїть із мисливською берданкою за плечима, патронташами обвішався, очі з-під окулярів виблискують рішучо – наче то не він щойно у ногах Митрофана повзав і змилування просив.

– Ви чого? – вирячився я на це диво.

– Не маю права осторонь бути, коли на святе посягають! З вами йду Лавру від японця боронити! – каже крамар рішучо. – Кістьми ляжемо, та не дамо супостату святині нашої осквернити! – останнє кричав уже, голос аж бринів від хвилювання.