Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Тут вже я не стримався.

– Вам що, сьогодні пороблено усім? Яка ж полова мусить у головах у людей бути, щоб у цю маячню повірити! Японці! У Києві! Взимку з Дніпра висадилися! Лавру штурмують! Я це верз, щоб п’яного дурня роззброїти! Але ж ви, чоловіче, наче тверезі та при розумі… Мотузки давайте мерщій, поки не отямився! – кричу я йому.

Сповили ми з ним Митрофана. А прикажчики все під стіною стоять, тремтять. Тут якраз у крамницю забігає пристав Воронько з поліції, видно, хтось із прохожих викликав.

– Поліція! Що тут діється? – кричить він із порога громовим голосом.

– Та вже нічого. Допоможи витягнути це одоробло до візника, – киваю на Митрофана.

– Який візник, Ваню, всі вулиці забиті! Війна ж!

Довелося Митрофана залишити у чайній крамниці. Велів власнику його не ображати, а як прокинеться, то запитати хто зараз міністр внутрішніх справ і скільки буде, якщо узяти три яблука, до них додати ще чотири, потім два з’їсти, а одне викинути і ще два знайти. Власник крамниці аж у нотатнику записав питання.

– Якщо відповість правильно, то значить вже тверезий. Розв’яжіть його і відпускайте. А як ні – то ще горілка тримає, нехай відпочине. І якщо про це непорозуміння хоч слово у газетах з’явиться – на порох зітру. І Митрофану дам розвіяти. Зрозуміло?

– Так точно! – господар аж честь віддав, диви, салдафон який.

Вийшли ми з приставом Вороньком на вулицю, а там натовпи снують, кричать люди, обнімаються.

– Ти вже, Ваню, у добровольці записався, чи тільки збираєшся? – питає Воронько. – Я – вже. Може, завтра і поїду на війну.

Дивлюся на нього здивовано.

– А ти чого? – питаю.

– Ну як чого, війна ж! Отєчєство захищати, славу йому добувати. Орден який чи медаль, аби було, що дітям показати! А ти наче на війну і не збираєшся? Ніби й не радий? – дивиться вже він на мене, теж здивовано.

– А чому радіти? Війна, вона штука не солодка. Коли служив у Туркестані, в нашому полку був фельдфебель один, котрому довелося ще в останню турецьку кампанію повоювати. На Шипці. Так розказував, що з їхньої роти тільки він та ще троє хлопців живими залишилися. А інших – кого багнет, кого куля скосила, а решту вночі лютий мороз забрав, бо одягу теплого не було, розікрали все інтенданти. А ті хлопці теж ішли за отєчєство воювати, слави і медальок хотіли. Тільки лежать вони тепер на чужині за тисячі верст від дому, навіть на провідну неділю на могилку крашанки тепер нікому покласти.

– Щось ти, Ваню, не те кажеш, їй Богу! – ображається Воронько.

– Не знаю, Микито, як думаю, так і кажу. Призвуть мене – воюватиму, а сам у пекло не полізу.

– Та яке там пекло! Та ми тих мавп косооких в одну мить в океан скинемо! І буде там Японаросія, намісництво наше! Чим погано?

– Та все добре. Похмілля у мене, ось що погано.

– А! Ось воно в чому справа! А то дивлюся, що ти, Ваню, якийсь не такий! Може, пішли пропустимо по чарці для підняття патріотизму?

– Ні, мені до контори треба, і так запізнюся.

– Ну добре, іншим разом. А ти як у добровольці надумаєш, ну, коли похмілля пройде, так звертайся до мене. Кум мій записом відає, скажу я йому, зможе вписати у перші рядки!

– Добре, подумаю.

Пішов я до контори. Наче почало трохи в голові розвиднюватися. Навіть пиріжок гарячий із лівером купив по дорозі, бо голод відчув. Це добре – значить пройде скоро похмілля. Зайшов я до контори, а там порожньо. Піднявся до кабінету їх благородія.

– Хто там? – питає він голосом п’яним. Оце так так! Ще корова води не пила, а їх благородіє вже накушатися зволили.

– Це я, ваше благородь.

– Заходь, Ваню.

Заходжу і бачу, що сидить Мельников у позі крайнього суму на дивані, а поруч пляшка коньяку, вже майже порожня. Сидить штабс-капітан і дивиться в нікуди, як ото в них буває, коли в карти дуже програються чи перед супругою завинять.

– Війна, Ваню, – каже і зітхає, наче з вечора програв у карти всі статки і ще винний залишився.

– Війна, – киваю.

– А мене не пустили. Я ж добровольцем хотів! У Порт-Артур! А не пустили! Ех, Ваню, ну що за життя таке! – сумно питає Мельников.

– Та навіщо вам та війна потрібна? У нас і тут є чим любому отєчєству прислужитися.

– Та що там є! Бунтівники оці? Щоб одного спіймати, так місяць полювати треба! Інша справа, коли на передовій! Шашки наголо, алюр три хрести, риссю марш-марш! Вперед, братці! За отєчєство, за государя-імператора! І медалі з орденами, і в газетах про тебе пишуть, й баришні з твоїм ім’ям на вустах засинають! Бо ти герой! А не хробак паперовий, що тут копошиться! – їх благородь взяв пляшку, перехилив і витрусив у горлянку останні краплі. – Ваню, моє покоління нещасливе, бо ми не застали війн! Кавказ замирений, турки на колінах, Індію государ підкоряти не хоче, оце був один шанс із японцями повоювати, та й туди не пускають! Якби у мене зв’язки були, тоді б поїхав би! А так, хто ти такий, штабс-капітан Мельников? Нишпорка з охранки? Ото і займайся своїми жидками-бундівцями! А війна нехай без тебе! Не твоє свято! А життя ж проходить, тече як вода скрізь пальці, Ваню! За паперами, звітами, плануванням! А я ж не якийсь там сірий чинушка, штафірка, паперова душа! Я ж, Ваню, офіцер, митець! Поет! Вірші писав! Але покинув, бо ж треба було гроші заробляти! Життя примусило! Якби папінька мій, покійний, тоді у карти не програвся, то ніколи б я віршування не покинув, вже б, може, і прославився! А так мені до слави один шлях – воєнний. Але не пускають мене, не пускають! – аж плаче Мельников.