Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Аж ось мої мазепинці наспівалися і почали розходитися, то я за одним пристав, у чорному пальті з єнотовим коміром. Я київських мазепинців майже усіх в обличчя знаю, а його персона мені невідома. І що дивно, зовсім не схожий він на мазепинця, бо пика у нього азіатська.

Йду за ним, а той, у шинельці студентській, за мною рушив. Де це таке бачено, щоб за філером охранки стежили? Тут тільки мені государем довірено зовнішнє стеження. Зажди-но, голубе, хвильку, зараз ти мені розкажеш, хто тебе приставив до мене і чого тобі треба. Забіг я у крамничку.

– Що ізволітє? – питає прикажчик.

Роззирнувся я – а що я ізволити можу, коли тут дамськими панталонами торгують, та ще й недешевими?

– Та я так, погрітися, – кажу.

А прикажчик відразу давай мені на двері показувати.

– Тут тобі не грілка, а серйозний заклад, йди звідси, Ванько!

Схопив мене за комір кожуха і штовхає до виходу. Я й не пручаюся, мені зовсім трохи часу треба було виграти. А ось і хвіст мій щойно промайнув у вікні. Вискочив я з лавки і за ним. Бачу, роззирається, сердега, не розуміє, куди це я подівся. А я ось, тут я. Підкрався на м’яких лапах, а потім як стрибнув на нього і в підворіття затягнув. Та він теж не промах виявився, одразу садонув мене головою в носа і вирвався. Та я йому підніжку встиг підставити. Він гепнув на землю, але я теж на ногах не втримався. Та одразу браунінга вихопив і цілюся йому просто межи очі.

– Давай документи свої і викладай швиденько, чого ходиш за мною, – кажу строго. Але мовчить він, лише з-під окулярів своїх люто зиркає.

– Ну тоді тебе арештовано, іменем государя. В околотку розкажеш, чому перешкоджав роботі поліції, – кажу. Тут пожвавішав він, усміхається радісно, ніби друзяку старого зустрів.

– Що ж ви одразу не сказали, що є блюстителем закону?

– Бо не положено на таємному завданні кожному стрічному таке розпатякувати, – буркнув я сердито, – так якого дідька ви, дорогенький, перешкоджали мені виконувати службовий обов’язок?

– Токмо по прикрому непорозумінню, а не зі злого умислу. Бо як патріот щиро хотів допомогти нашому любому отєчєству і віддати у суворі руки правосуддя небезпечного японського шпигуна, за яким вже третій день пильно стежу, – каже той тип у студентській шинельці.

От же правду люди кажуть – краще з розумним загубити, ніж із дурним знайти. А я з дурним загубив свого клієнта. Як тільки війна з японцем почалася, немає нам спокою від тих пильних обивателів, що самотужки ворожих шпигунів у нас, у Києві, ловлять. І ті вихрести із «Союзу руського народу» щодня з іконами та портретами государевими містом ходять. Ось сьогодні мало не забили до смерті двох бухарських купців, що були тут у торгових справах. Довелося сотню козаків викликати і нагайками розганяти патріотів, бо, бач, примарилося їм із п’яних очей, що то японці. А про Митрофанові витівки вже не згадую.

Потім ще двох підозрілих ми арештували за доносом – бо, мовляв, пики не руські й зброю мають. Так, і пики в них азіатські були в наявності й мали вони зброю – шашки поліцейського зразка. Бо виявилися ті двоє персами-вогнепоклонниками. Фокуси вони на ярмарках показували – ті шашки на потіху публіці ковтали. Ох і підняли нас на глум газети! Після того випадку Мельников до пильних обивателів ставиться з пересторогою. Воно, може, й правильно, бо таки далеченько ми від військових театрів та столиць, до яких японці інтерес мають. Тому я пістолета з того типа не зводжу і кажу строго:

– А вам, шановний, відомо, що за перешкоджання роботі охранної поліції належиться три роки каторжних робіт у адміністративному порядку? – брешу, звісно, бо в нас народ темний і законів не знає. А настрахати треба, щоб надалі тому пильному обивателю більше займатися дурницями не закортіло.

– Як же так? – каже він ображено. – Я ж за отєчєство життям ризикував, а мене на каторгу!

– Дура лекс, сед лекс, закон суворий, але це закон, – зітхнув я. Дивна та мова латина – «суворий» на ній значить «дура». Ну то воно, може, і правда, що дурні здебільшого суворі, не мають милосердя у серці.

– Та знаю, що дурень, – обхопив він голову, – може, якось домовимося?

– Хабар пропонуєш? – як гримну на нього.

– Ні, ні! – зіщулився він.

– Ну гаразд, – кажу, – тоді розкажи-но, голубе, що ж ти такого дізнався цікавого про того пана у чорному пальті з єнотовим коміром і чому вирішив, що він є японським шпигуном?

– Дуже вже він підозрілий. Фізіономія у нього азіатська і зброю має, та не пістолет якийсь там чи револьвер, а найсправжнісінький японський меч. Я в газетних карикатурах такий бачив. А ще, – тут той тип стишив голос, – він малоросійським нарєчієм розмовляє і з мазепинцями знається.