Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Ну що ви оце так бідкаєтеся? – намагаюся я його заспокоїти. – Не треба. Війна, то, звісно, до чинів та нагород веде, але частіше до каліцтва чи могили. А так ви вдома, у теплі, добрі, з коханою жінкою і…

– Мовчи! Мовчи, Ванько, не рви мені душу, гад такий! Мовчи! – вибухає Мельников. – Кров із мене п’є, кров! Ото і на війну хочу, бо вдома у мене така сама війна! Тільки за японців, може, хоч медаль якусь дадуть, може, здобич якусь захоплю, ніжну наложницю-гейшу приведу. А тут хіба то життя?

– Та ви б ото, ваше благородь, дуже наложницями не захоплювалися, бо ваша супруга благовірна через те і хвилюється… – вказую я на очевидне.

– Та як же не захоплюватися, коли я поет! – їх благородь аж підхоплюється, стає у позу урочисту, хоч і хитає його трохи, прикладає праву долоню до серця і декламує:

Бунтарський дух митця в мені вирує і вимагає виходу, польоту! Зморився плентатися, вже відчуваю крила, що понесуть мене у творчі піднебесся! Та скутий я мундиром і статутом! У сумі проливаю сльози! І лише мед прекрасних дам, той гіркий смак неволі може перебити! О жінки! Ви двері в рай і водночас у пекло! Кохаю вас і ненавиджу палко. Особливо вас, о кригосердна Дашо! У тонких рисах вашого обличчя я бачу іноді зловісний вищір самурая! Убивці косоокого з мечем, що ріже грішну плоть мою! Терзаєте мене і кров мою п’єте! Але настане час і ви збагнете, що втратили ви щастя. Яким був я!

Їх благородь шморгнули носом і витерли сльозу. От же вміють! Оце так слова плести! Ну я ж теж, хоч без освіти, але з розумінням, то відповідаю:

– Не треба, пане мій, так сумувати. Кохання то не рівна гладь води, кохання – це шаленство і стихія, це шторм морський, що трощить кораблі об скелі, це глибочінь, що поглинає мореплавців. То любить вас супруга благовірна подібно до шаленої стихії…

Тут Мельников аж звівся і рота розкрив.

– Ваню, ти чого? – вирячив очі Мельников.

– Нічого, ваше благородь, – трохи зніяковів я.

– Ти щойно віршами говорив?

– Та боронь боже, – відмовляюся, бо краще нехай тебе керівництво за дурня має, аніж за розумного. – Я ж у гімназіях не вчився, щоб віршами говорити. Думаю, то від перевтоми вам причулося. Вам, ваше благородь, відпочити треба.

– Мабуть, дійсно треба. А то сил вже ніяких немає, – пробурмотіли їх благородь, вляглися на дивані й за хвилю вже захропіли. Ну і нехай відпочине, вояка. Я і сам пішов полежати трохи на лаві, щоб до тями прийти. Звідки воно вирвалося, вірші ті? Напевно, через те, що кілька тижнів тому по театрах день у день ходив, за одним критиком театральним стежив, чи то соціалістом, чи то мазепинцем. Ото і приблудилося.

Коли за кілька годин навідався до їх благородія, то вони води попросили кволим голосом.

– Слухай, Ваню, там донос прийшов від двірника одного з Дорогожичів. Пише, що якогось чоловіка підозрілого він примітив. І той підозрілий з українствующими все плутається. То сходи до будинку професора Ігнашевича, подивися, що там і як. Потім доповіси.

Наказ дав мені Мельников і далі лежить. Добре все-таки офіцером бути. Ніг не зіб’єш. А мені наказали: піди, Ваню, – і піду, хоч у голові таке робиться, що краще б лягти й аніруш. Але така наша доля, філерська, то пішов. Нічого цікавого від справи не чекав, бо ж ті українствующі, переважно люди сумирні та законослухняні, зброї в них не водиться, проти государя нічого поганого не замишляють. Одне, що хочуть, то мужицькою мовою говорити і пісень співати у вишиванках. Ну той що? Я коли чарку вип’ю, теж тих пісень поспівати люблю у гарній кумпанії. Як на мене, то нехай би собі говорили та співали, у нас і без них мороки вистачає. Але начальству видніше, раз вже послали стежити за мазепинцями, то буду стежити.

Прийшов на місце, раз, другий, чи не тиждень ходив. Якось прибув, а вони якраз співають. «Реве та стогне Дніпр широкий» виконують – голоси в них чудові, баси нутро пробирають так, що хочеться все кинути і до них приєднатися. Я ж свого часу запєвалою цілого полку був. У мене голос гарний, на панський манер тенором зветься – це мені колись один професор, у якого донька з есдемами вешталася, казав, а він на тому знався. Ото ледь не заспівав, але не положено мені без крайньої потреби з бунтівниками пісні виспівувати і про службу забувати. І саме вчасно схаменувся, бо одного типа підозрілого запримітив поруч. Не сподобався він мені з першого погляду. Шинелька студентська не по розміру, дрібний сам, на носі сині сонцезахисні окуляри, шарфом замотаний, капелюха на очі насунув. Стоїть собі, й теж ніби газетку читає та від холоду пританцьовує. Чого ж він, коли мерзне, в трактир через дорогу свою газетку читати на зайде? Підозріла персона та й годі. Ет, шкода, що нікого з поліції поруч не вештається, а то б я шепнув перевірити документи у цього жевжика. Стою собі осторонь, щоб він мене не бачив.