Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Це що за лайно, мать твою! Я тебе куди посилав? До Сибіру підеш! – сам аж побуряковів і мені газету кидає. Я за ту газетку. В колонці «Події» читаю:

Нападение на полицейского пристава

Сегодня на 5 інженєрной дистанции неизвестним бил жестоко ізбітъ полицейский приставъ Курочкинъ. У потерпевшего сломанъ нос. Злоумишленикомъ билъ похищенъ его револьверъ, а затем под угрозой оружия им бил остановленъ поїздъ, на которомъ он сбежал. Неизвестний назвался служащимъ охранного отделения Іваном Подопригорой, однако никакихъ удостоверяющихъ документовъ им пред’явлено не было.

Стрельба в трактире

Сегодня неизвестнимъ был учиненъ погромъ і стрельба в трактире Гусинского. Пострадавшихъ нет. Злоумишленникъ так же назвался служащимъ охранного отделения Іваном Подопригорой, что позволяетъ предположить, что это одна и та же особа. Злоумишленику удалось скрытьса с места проишествия.

Я газетку ту до кишені крадькома – бо скільки живу, а ніколи ще про мене газети не писали. Про штабс-капітана частенько – Мельников заарештував, Мельников виявив, а про мене – жоднісінького разу.

– Ваше благородь, знаю, що наламав дров, винуватий, але була на те вагома причина. Той лікар, який Стаха начебто рятував, і є закордонний гість. Він Стаха вбив і зараз у місті щось готує. Дійшло в поїзді, що не так щось. Вернувся на квартиру, з двірником переговорив, до кримінальників навідався. Не було ніякого горбатого, це той доктор фальшивого горба собі подушкою намощував. А із приставом погарячкував трохи, дуже вже важко до нього доходило, а справа не терпить. І зброю той доктор фальшивий купував сьогодні – три револьвери системи кольт, кримінальники сказали. Значить, ще одна бойова група є.

Мельников аж підскочив.

– Як – бойова група? Не брешеш, Ванько?

– Ловити того гада треба, всіх на ноги підняти, ваш благородь.

Ми одразу весь архів перерили, не лише відомих нам есерів, а й з інших партій – немає там нашого клієнта. Наче з небес спустився і одразу у верхівку їхню, есерівську, потрапив. Дивно це все і незрозуміло, бо по есерах ми багато знали.

Всі наші на вулицях, вокзалах та інших людних місцях пасуть того доктора, навіть поліції прикмети передали. Пусто. Наче розчинився він у місті. Штабс-капітан нервує, сердиться. Але врешті, під вечір, коли Мельников вже наказав згортатися, якийсь босяк до мене підбіг і папірця в руку ткнув. Я розвертаю, а там адреса написана. Постаралися таки кримінальники, не схотіли до Нерчинська.

– Є, ваше благородь, – кричу, – їдьмо брати душогуба.

Вскочили ми із штабс-капітаном у прольотку, ще кількох хлопців взяли із собою, і туди. Не обдурили кримінальники, таки добряче я на них страху нагнав. Підкрався я до вікна тої хати і заглянув обережно – так і є. Сидять вони, щось обговорюють. Той доктор і ще троє – дамочка у чорному, чолов’яга – з виду майстровий і студент якийсь.

– Братимемо, як виходитимуть із будинку, – шепоче Мельников. Знає свою роботу його благородь – там, може, і лабораторія бути з вибухівкою. Якщо якийсь нервовий трапиться, або стрілянина почнеться, злетимо усі в повітря до дідькової мами.

За кілька хвилин почали виходити вони з будинку, як годиться, по одному. Знають конспірацію. Вийдуть, пройдуть трохи, а ми тут вже їх приймаємо, і до контори. Останнім вийшов той доктор. У дорогому пальті, пуховому капелюсі, тростина із золотим набалдашником, у руках валізка шкіряна із штемпелями багатьох митниць. Йде, не поспішає, впевнено. Тут я йому назустріч. Він мене побачив і посміхається. А у мене аж нутро від цього закипіло. Посміхається! Замість того, щоб перелякатися, посміхається. Ну і зарядив я йому кулаком у щелепу. Впав той доктор, а я на нього. Не знаю, щоб і було, якби не відтягнули мене їх благородь зі Скоробагатьком.

Заюшеного лікаря відвезли до контори, допитувати почали, а він поводиться нахабно, вимагає полковника Скуратівського. Викликали полковника, той щось поговорив із доктором і наказав його терміново відпустити, ще й грошей дати з каси.

Як же відпустити, коли вони замах готували на генерал-губернатора? Стріляти мав Цибуленко, мастєровий мануфактури Гольдштейна, дамочка і студент мали підстраховувати. У Цибуленка передсмертне письмо знайшли – «Товаріщі, иду на вєрную смерть за наше правоє дєло…» Той Цибуленко темінь неписьменна, на протоколах допитів хрести ставив, куди йому писати так складно і по-вченому. За нього той лист доктор писав, щоб потім репортери по газетах друкували. І тепер доктора відпускають.