Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

На планування більш-менш значної акції їм не менше трьох-чотирьох днів треба, а той фальшивий доктор і є організатором. Нічого, любий, я тобі світ як рукавичку зроблю. Глянув на годинника. Ще є час, трактири о першій зачиняються.

Трактир Шльоми Гусинського на Солом’янці був місцем непривітним і навіть небезпечним для простого обивателя. Та й поліція сюди навідувалася не так щоб часто, бо публіка тут збиралася вкрай сумнівна, а кому хочеться ножакою у живіт заробити, за мізерне жалування дітей своїх сиротами лишити?

Трактир мав вже скоро зачинятися, на брудних столах лежало мордами кілька відвідувачів, в кутку допивала пляшку компанія щипачів. Я підійшов до полового:

– Мішка Бритва у себе?

– А тобі що до того? – сердито запитав той. Чим дрібніший клоп, тим більше гонору. З таким балакати треба грізно, щоб гонор той обламати. Схопив його за комір сорочки та стволом револьверним вперся під щелепу.

– Ти мені, тля миршава, ще питання ставити будеш! – шепочу так грізно й очима виблискую. – То є Мішка?

Злякався половий, головою закивав.

– У кабінеті він… Під сходами.

В трактирі кілька кабінетів окремих було, де серйозні люди засідали. Пішов я у потрібний. Там сиділо п’ятеро суб’єктів кримінального виду. Мабуть, на усіх каторги мали більше ніж мій покійний прадід Тихін років прожив, мерзотники ще ті.

– Добридень вам, люди добрі, – кажу й усміхаюся дурнем, а сам курок револьвера звів тихенько.

– Хто тєбя ваще пустіл сюда, дєрєвня. Валі, покуда цел, – буркнув лисий, котрий посередині сидів. – Косой, вивєді гостя.

Підвівся один, здоровий, із рубцем через всю морду і до мене.

– Еге ж, люди добрі. Я ж до вас по-хорошому, а ви ось так, – засмутився я, – ну тоді і я по-поганому буду.

Та як стрельну з револьвера. Воно, може, можна було б і не так круто брати, поговорити ще, але не було в мене на те часу, зовсім не було. То доводилося отак-от, із пострілом. Он як присіли кримінальники, злякалися, хоч фасон намагаються тримати.

– Рученьки ваші білі на стіл поклали, щоб я їх бачив, і без дурниць, бо я з цієї пукавки за десять кроків туза б’ю і вам життя вкорочу, як погано себе будете поводити.

Поклали вони руки на стіл, як овечки слухняні, нервують, бояться.

– Чого тобі нада, міл чєловєк? – питає лисий.

– От, – кажу, – то вже інша мова. Я із охранки і, загалом, мене ваші справи не обходять, але як треба буде, ми на вас усіх щось маємо, просто не завжди ділимося з поліцією. Ось ти, Бритва, думаєш, не знаємо ми, хто банк селянський пограбував минулого тижня? Знаємо, голубе, знаємо. Загримиш кайданами пішки до самого Нерчинська і надовго – присяжні таких як ти не люблять. Прихлопнемо враз всі ваші кодли та малини. Воно вам треба?

Думає лисий – а він і є тим Бритвою, нервує.

– Дик ми теж государя нашого любимо і до політики немає у нас інтересу, – каже.

Усміхаюся їм єлейно.

– Це дуже добре, хлопці. Тому й у допомозі нам не відмовите. Мене ось що цікавить – як тільки хтось за зброєю питатиме чи вибухівкою, скажімо, піроксиліном чи динамітом, одразу до мене гінця пришліть. Мене звати Підіпригора, Іван Карпович Підіпригора. А контора де наша, ви знаєте. То як, працюємо?

Тут бачу, що той із покраяною мордою щось лисому шепоче.

– Ану, хлопці, ми ж тепер ніби як компаньйони, і тому таємниць між нами не має бути, – я наставив револьвера на Бритву.

– Косий каже, що сьогодні по обіді фраєр один заходив сюди. Купив три волини, револьвери системи кольт і набоїв до них цілу торбу.

Мене смикнуло. Ось воно…

– Як виглядав?

– Та фраєр як фраєр, темноволосий, років сорок, трохи з черевцем, борідку носить. Вдягнутий пристойно, ніби купчик із дрібніших, чи доктор який, – сказав Косий.

– Якщо за два дні про цього фраєра я від вас нічого нового не почую, то ви мене дуже тоді засмутите. А з політичних будь-хто вам скаже – не можна засмучувати Івана Карповича Підіпригору, бо від цього і вам невесело буде. На цьому бувайте здорові, хлопці.

Пішов я ночувати до Митрофана Скоробагатька – він одинаком живе і не розпитуватиме, бо хто зна, чи мене досі вдома цілий гурт поліцейських не дожидається, таки наламав дров добряче. Спав зле, цілу ніч Стах снився покійний. Йде мені назустріч, блідий, у сорочці білій і дивиться мені в очі, мовчить, а поглядом немов каже: «Що ж ти, Іване Карповичу, душу мою загубив? Гірким той хліб наш був, Іване Карповичу, і неправедним. Тепер буду на тім світі мучитися через тебе».

Прокинувся, ніби і не спав. Тяжко на серці. Мабуть, мучиться ще душа Стахова на землі нашій грішній. Помщуся я тому душогубу, до Сибіру піду, але і він не житиме… Пішов я до околотку, стукаю тихенько до кабінету штабс-капітана Мельникова. А він газетку ранкову читає, лихий бачу, як чортяка. Як тільки зиркнув мене, одразу в крик.