Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Беремо праворуч, – сказав я.

– Чому? Бо ти православний? – спитала моя красуня.

– Ні, бо онде у коня копита глибше в землю втинаються. Отже, подвійний вантаж везе – і вершника, і митрополита. А ти злазь, далі пішки підемо.

Пішли ми далі, знову десь версту.

– Стій, – сказав Беаті.

– Що таке?

– Бачиш, далі які сліди. Тут вершники злізли, пішли пішки, а коней погнали в інший бік. Сліди плутають, – засміявся я, розгадавши їхню хитрість.

– Іванцю, та ти в лісі як у себе вдома! – здивувалася Беата. – Наче індіанець якийсь!

– Я не вдома, я в гостях, але не вперше.

– А чого ті хлопці засідку не залишили? Щоб нас зустріти?

– Бо не нас вони чекають, а козаків. З ними ж у бій устрявати не хочуть. Заплутали сліди – і досить.

Походив я лісом, знайшов сліди вже піші, ледь помітні.

– Ось бачиш, перцем меленим потрусили, на випадок, якщо з собаками шукатимуть. Собака нюхне, і одразу заб’є їй баки. Хитрі ці хлопці.

– Давай, Іванцю, швидше, треба владику рятувати! – скрикнула Беата.

– Ні, не швидше. Тепер вони можуть і в засідці посидіти. Зустріти небажаних гостей, які занадто хитрими виявилися. А поспішати нам немає куди. Якби владику просто збиралися вбити, то на місці вбили б, але ж ні, викрали, отже, для чогось він їм потрібен.

Далі пішли ми обережно, я – перший, Беата за мною. Ішли ледь помітною лісовою стежкою, коли побачив я попереду невеличку галявину. Повів Беату в обхід. Лісом обійшли, зайшли з тилу, дивимося – сидять чотири синодальники, високі та худі, з бородами. І знаєте, чим озброєні? Арбалетами! Не просто арбалетами, а з отруєними стрілами! Бо вмочали гостряки стріл у якось баночку, яку тримали дуже обережно. Аби виперлися ми на галявину, підстрелили б нас тихенько стрілами, щоб ми не писнули, і не почув би ніхто. Беата вже хотіли напасти і покласти їх, але я закрутив головою, – мовляв, не треба видавати себе. Вони думають, що ми так їх і не знайшли, нехай і далі думають.

Пройшли далі, обережно дуже, не поспішаючи. Ще один пост знайшли на галявині. Обійшли і його. Тільки дивувався я організації. А Беата хвилювалася за владику. Сама вона була католичкою, але дуже вже поважала митрополита Андрея. Та й хотіла наказ виконати попри все.

Попереду побачили ще одну галявину. Почали обходити, коли почули голоси. Щось там коїлося. Підійшли ближче, залягли в кущах. Дивимося і нічого не розуміємо. Бо на галявині велике шатро напнуте, під шатром столи стоять довгі, на столах посуд столовий, біля столів лавки. Слуги метушаться, столи накривають. Онде піч із цегли складена під навісом. На печі чавун великий гріється. Слуги працюють, синодальники за ними наглядають. А неподалік зібралося десятків зо три чоловіків у пишному одязі, наче єпископи. Головував такий поважний дядечко з довгою бородою, якого я наче бачив десь.

– Слухай, це ж архієпископ Питирим, екзарх Грузії! Я його у Тифлісі бачив! – здивувався я.

– А онде Григорій Распутін, – прошепотіла Беата і щось дістала з кишені.

– Распутін? – здивувався я. – А що це в тебе?

– Фотоапарат. – Беата навела його і почала клацати.

– Він звідси бере? – вражено запитав я, бо бачив фотоапарати в фотоательє, великі такі штуки, перед якими треба сидіти сумирно і довго.

– Бере, це ж шпигунський фотоапарат, німецька розробка!

– Владика! – побачив я.

Митрополита Андрея вивели з лісу одразу троє синодальників. Клобук із нього зірвали, так само, як і хрест. Ще й побили. Ось його підвели до єпископів, які вороже на нього дивилися.

– Ну що, мерзенний уніате, чи хочеш ти повернутися до святої православної церкви, чи упиратимешся у своїй папістській єресі? – спитав владику Распутін, якого я наживо бачив уперше. Був він якийсь нервовий.

– Нікуди повертатися мені не треба, бо я у церкві, яка славить Господа нашого правильно. Казав це вам уже не раз. Це ви отямтеся!

– Чи знаєш, що чекає на тебе, якщо не схочеш повертатися у православ’я? – спитав грізно Распутін, а єпископи люто вищирилися.

– Не знаю, але що б ви не замислили, це буде злочин проти Бога і людини, – мужньо відповів владика.

– Якщо не схочеш повертатися у православ’я, то ми з’їмо тебе, за старовинним російським звичаєм! – несподівано сказав Распутін.

Я аж здригнувся, коли почув, і Беата перелякано на мене подивилася.

– Оце такі у вас звичаї? – спитала мене.

– Та я ж українець, у нас таких звичаїв немає! – запевнив я.

– Що? З’їсте? – здивувався митрополит і закрутив головою. – Всього від вас чекав, пси московські, але не такого!