Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Він попросив у заповіті не ховати його, а помістити у формальдегід, таку рідину, яка зупиняє гниття. Я був його найкращим учнем і взяв на себе виконання заповіту, тим більше, що його родичі збиралися, попри прохання покійного, зарити тіло в землю. А цього професор дуже не хотів.

– Чому?

– Він мріяв про безсмертя.

– Що?

– Він вважав, що згодом, причому досить швидко, за сто-двісті років, наука підійде до того, що зможе забезпечити людям безсмертя.

– Безсмертя? – закрутив я головою. – А хіба це не гріх буде? Бо ж Господь зробив людину смертною.

– Ну, Іване Карповичу, в науці не можна думати категоріями «гріх» чи «не гріх». Наука позбавлена етичної оцінки, її хвилює лише істина. А вже як ту істину сприймуть люди, то зовсім інше питання. Що ж до безсмертя, то воно справді виведе людину з-під оруди бога, бо ж бог потрібен лише смертній людині, яка боїться вмерти і мріє про життя вічне. Безсмертній людині Бог не потрібен.

– Страшні речі кажете, професоре.

– Це не мої слова, а покійного Штрумфеля, який мріяв про безсмертя і намагався його здобути. Коли це йому не вдалося, він вирішив зберегти своє тіло до того моменту, поки вчені зможуть досягти вічного життя.

– Але яка йому різниця, він же мертвий?

– Мій учитель сподівався, що рано чи пізно наука навчиться і оживляти мертвих. Головне – зберегти тіло. Що я і зробив.

– А родичі не проти, що професор голий і стовбичить у вашому кабінеті?

– Були проти, ми з ними судилися, і я виграв суд, бо ж такою була остання воля покійного.

– Стояти голим у акваріумі у вашому кабінеті? – здивувався я.

– Ні, зберегти тіло. Що ж до акваріума, я, звісно, міг би поставити його десь у підвалі, але ж це мій вчитель. Тому поставив його у своєму кабінеті. Час від часу я розмовляю з ним, розповідаю про свої досягненнях. Я розумію, що він не чує, але це шанування його пам’яті, висловлювання моєї вдячності. Якщо він заважає вам, Іване Карповичу, я його закрию.

Лавессі натиснув на якусь кнопку, і дерев’яні двері сховали акваріум. Кнопка була на дерев’яній панелі, де було ще багацько кнопок і якихось гачків.

– Це пульт керування моїм кабінетом, – пояснив Лавессі, побачивши моє чергове здивування. – Я можу відкривати завіси на вікнах, сидячи у фотелі. Ось. – Він натиснув ще одну кнопку, і завіси почали зачинятися, у кабінеті стемніло. Професор натиснув на іншу кнопку, і завіса поїхала назад. – Як вам? – спитав він із гордістю.

– Не бачив іще такого! – визнав я.

– Я вклав у цей кабінет багато грошей, бо це ж моє робоче місце. Тут я працюю, якщо не спускаюся до лабораторії. – Лавессі задоволено усміхався.

– А ви теж вірите у те, що люди можуть досягнути безсмертя? – поцікавився я.

– Я вчений, тому не вживаю слова «вірити». Поки що я не бачу можливостей для досягнення безсмертя, але зовсім не виключаю, що вони з’являться у майбутньому.

– Людина житиме вічно?

– Так, хоча тут треба розуміти, що під людиною мається на увазі свідомість, наша особистість. Тіла, я думаю, будуть, як і раніше, старіти та вмирати, але людина може отримати можливість зміни тіл. На мою думку, це найперспективніший шлях для подолання смерті.

– Але як можна змінити тіло? – не зрозумів я.

– Теоретично – просто. Наша свідомість – набір електричних зарядів, що зберігаються у нашому мозку. Якщо ми навчимося передавати цей набір із голови до голови, це і буде безсмертя. Десь у років сорок-п’ятдесят, у кого як, коли тіло починає в’янути, люди майбутнього переселятимуться у нові тіла вісімнадцятирічних, а може, навіть, і підлітків.

– Але де узяти нові тіла?

– Думаю, їх будуть вирощувати на спеціальних фабриках.

– Але ж це будуть інші люди! І вони хотітимуть жити!

– Іване Карповичу, як біолог я знаю, що життя – це процес постійної конкуренції, війни всіх проти всіх. Ресурсів завжди не вистачає, і за них ведеться відчайдушна боротьба, у якій слабші програють, а сильніші ідуть далі. Безсмертя – теж обмежений ресурс, тож отримати його всі не зможуть. Буде боротьба, сильні стануть безсмертними, а слабкі – постачальниками тіл.

– Який жах! – скривився я, бо не любив несправедливості.

– Іване Карповичу, це життя. Хіба зараз усе не відбувається так само? Хіба бідні не живуть задля багатих, не віддають їм свої життя та тіла, нехай і в метафоричному сенсі? Робітники та селяни, що працюють на власників заводів та землі, вони ж віддають свої тіла капіталістам.

– Ви наче бунтівник якийсь кажете, – обережно зауважив я.