Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Іване Карповичу? – спитав мене тихо.

– Я. Заходьте, – запросив я, щоб не світитися розмовою з генералом на вулиці. Він зайшов, стрункий, високий, з упевненим аристократичним обличчям.

– Генерал-лейтенант Павло Скоропадський, – несподівано сказав він по-нашому, як у малоросійських губерніях говорять, хоч на вулиці звертався російською. Гість подав мені руку. Я ошелешено подивився на нього. По-нашому! Генерал! Провокація? Потиснув його руку, хоч і розгубився. – У вас знайдеться для мене хвилина? – він і далі говорив по-нашому.

Побачив мою розгубленість.

– Іване Карповичу, я ж із України, – сказав він вже російською і тим мене трохи заспокоїв.

– Прошу, сідайте, – запропонував я.

Ми сіли.

– Я – командир першої гвардійської кавалерійської дивізії. І в мене є до вас справа. Навіть не справа, а розмова, – далі він говорив російською.

– Слухаю вас.

– Ви, мабуть, як і всі громадяни Російської імперії, бачите, що наша держава опинилася у досить скрутному становищі, – почав Скоропадський. Я здивовано подивився на нього. Бо такі розмови радше личили якомусь бунтівнику. – Ситуація на фронтах невтішна, те саме і в тилу. Страйки, мітинги, проблеми з постачанням продуктів, передусім хліба…

– Вибачте, пане генерале, я більш-менш знаю про стан речей. Про що ви б хотіли поговорити зі мною?

– Іване Карповичу, ви досить популярна особа у країні. Вас читають мільйони людей. І ваша думка з того чи іншого приводу може бути досить важливою.

– У мене зазвичай не питають думки.

– Зараз так. Але все може змінитися. – Генерал і раніше розмовляв тихо, а то зовсім перейшов на шепіт.

– Що ви маєте на увазі? – спитав я, трохи роздратований натяками.

– Усе в цьому житті змінюється, іноді досить швидко, – гість далі говорив загадками.

– Пане генерале, я – проста людина і не люблю натяків. Якщо хочете щось сказати, то кажіть, а як ні, то ні.

– Добре, Іване Карповичу. Я хочу пояснити, що прийшов до вас не сам, мене попросила про це група поважних громадян нашої держави, справжніх патріотів імперії, які турбуються за її майбутнє. І ось ці люди благали мене поговорити з вами, бо ж хто краще зрозуміє один одного, як не українець українця?

– Хто кого? – здивувався я, бо це тільки австрійський Генштаб про українців балакати любив, ну і у Львові.

– Українець українця, Іване Карповичу. І цих слів не треба боятися, бо згодом усі народи нашого Отєчества почнуть розквітати у рівних умовах, і не треба буде боятися говорити, хто ти.

– Що ви хочете почути від мене?

– Від вас, Іване Карповичу, я хочу почути умови того, що у випадку якихось надзвичайних подій ви станете на бік цієї групи патріотів чи хоча б не будете їй заважати.

– Про події якого типу ви говорите?

– Про дуже серйозні події. Іване Карповичу. Вас звуть стовпом самодержавства, і ми цінуємо вашу відданість присязі. Цінуємо, на відміну від тих людей, які зараз при владі і які дозволяють гратися вами, наче іграшкою, кидати найкращого сищика імперії на передову, підставляти під шпигунські кулі у тилу!

– А ви не боїтеся, що за кілька годин я вже сидітиму у військовій контррозвідці і переповідатиму ваші слова? Га, пане генерале? – спитав я прямо.

– Не боюсь. – Він непогано тримався. – Я дещо знаю про ваші відносини з контррозвідкою, а ще знаю, що ви дуже розумна людина, яка вміє приймати виважені рішення. Так ось, Іване Карповичу, я хочу почути від вас умови того, щоб під час подій, які можуть стосуватися і долі самодержавства, його стовп, тобто ви, хоча б не заважав групі патріотів діяти.

Він не жартував. Я розгубився, бо не чекав такої розмови.

– Умови мого невтручання? – для чогось перепитав я.

– Так точно, Іване Карповичу.

Я подивився на нього. Міг зараз щось плести, розпитувати, бути обережним. Але я заморився від усіх цих маневрів. Міг же хоч раз учинити просто.

– Що ж, мої умови такі: відставка генерал-майора Кузнецова з військової контррозвідки, генерала Штейнера з охоронного відділення, а князя Андрія Нікітіна-Ухтомського і барона Раузена з військового міністерства. Також моє звільнення у запас за станом здоров’я, таке звільнення, яке б унеможливлювало мій подальший призов. Усе.

Скоропадський здивовано подивився на мене.

– Два генерали, князь та барон. А ви кровожерливий, Іване Карповичу.

– Не я почав цю війну, але я хочу її завершити. Як вам мої умови?

– Я передам їх людям, які попросили мене про цю розмову. За тиждень-два я повідомлю вам відповідь, але думаю, що ваші умови задовольнять. Звісно, не зараз, а після можливих подій.