Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

Лавессі аж почав бризкатися слиною, але вчасно помітив це і витер губи хустинкою, зробив ковток чаю, посмакував, заспокоївся.

– Одним словом, Іване Карповичу, хоча колеги засуджують мої наукові вподобання, насправді це надзвичайно цікава тема!

– Повернімося до теми, задля якої я прийшов до вас, – запропонував я.

– Так, вибачте за мої монологи. – Лавессі кивнув і подивився на мене.

– Ви вбили її? – спитав я тихо і впевнено.

– Що? – Його здивування було таким щирим, що я аж подумав, буцімто помилився.

– І краще не кличте слуг, бо тоді мені доведеться вихопити браунінг, а це може погано закінчитися для вас, – попередив я.

Він здивовано подивився на мене.

– Ви справді вважаєте, що я причетний до зникнення тої дівчинки? – Він відкинувся у фотелі і засміявся, схопившись за голову. – Господи, мабуть, я таки схожий на якогось божевільного, якщо ми могли подумати про мене таке. – Він скривився і зітхнув. – Іване Карповичу, я не причетний до зникнення цієї бідолашної дівчини. Я не знаю, як це довести, взагалі-то я думав, що доводити мусить сищик. На свій захист можу лише сказати, що за всіх своїх вад я не ідіот, це вам підтвердять навіть мої вороги. А якщо я не ідіот, то я б не запрошував вас розслідувати цю справу, якби був хоч трохи причетний до неї.

– Ви хороший артист, професоре, вмієте дуже добре брехати, але недостатньо добре, щоб я цього не помітив. Для чого вам знадобилася та дівчинка, і що ви з нею зробили?

Лавессі зморено зітхнув. Я стежив за кожним його рухом, готовий будь-якої миті вихопити браунінг. Його руки були над столом і нічим мені не загрожували. Здається, якийсь рух ноги, на який я не звернув уваги. А потім фотель, у якому я сидів, провалився вниз. Це сталося миттєво, але я встиг схопитися за край підлоги, повиснути на кінчиках пальців, спробував підтягнутися, та професор, що вистрибнув із-за столу, вдарив по моїх пальцях носаком – і я провалився. Впав у якомусь підвалі, господи, як же я ненавидів підвали! Фотель перевернувся, наче витрушував мене, після чого зник у стелі, яка закрилася високо над моєю головою. Тепер у кабінеті професора стояв порожній фотель. Цікаво, чи багатьох відвідувачів так спровадив цей божевільний вчений?

Я вихопив браунінг, озирнувся. Велике приміщення, добре освітлене. Під стелею складний металевий механізм, який забезпечував роботу фотеля з викидання небажаних гостей. Почулися кроки, багато кроків. До підвалу відчинилися двері, в які почали забігати люди. Слуги професора у сірих одностроях і з тими дивними, наче відсутніми поглядами. Їх забігло близько півсотні, вони стали уздовж стіни і подивилися на мене.

– Стояти! – крикнув я їм і погрозив браунінгом. Чесно кажучи, ніколи не думав, що у Лавессі стільки слуг.

– Узяти його! – почувся голос професора зверху. Я вистрелив на звук, а слуги кинулися до мене.

– Стріляю! – закричав я, сподівався налякати їх. Вбив першого, другого, третього, я ж стріляв упритул, а вони лізли на мене, навіть не намагалися ухилятися від куль. Я вистріляв усі набої, ті слуги, що вціліли, кинулися на мене. Я збив одного міцним ударом у щелепу, потім ще одного, третій удар зав’яз, мене схопили, повалили і почали топтати. Мене б убив цей розлючений натовп чоловіків.

– Не вбивати! – почувся голос професора.

Від мене відступили. Я лежав на підлозі скрутившись. Мить тому мене топтали, били, рвали, кусали. Було дуже боляче, паморочилося в голові.

– Узяти його! – слуги підійшли до мене і почали в’язати. Я не чинив опору. Точніше, спробував і знепритомнів.

– Іване Карповичу! – Мене плескали по щоках. Я розплющив очі. Одне око, бо друге геть запливло. – Вітаю вас, що живі. Я думав, мої хлопці заб’ють вас! Мушу визнати, що ви бились, наче той тигр чи лев. Ви вбили чотирьох і трьох поранили! У ще одного навіть зламана щелепа. У якомусь первісному племені ви були б ватажком, Іване Карповичу, славним воїном! Тому я вас і обрав.

Я лежав зв’язаний на столі. Подумав, що хотів же втекти від усього цього подалі, щоб більше не потрапляти у підвали. Але не втік – і ось знову. Професор Лавессі перевернув мене, почав стригти мені потилицю. Я намагався пручатися, але чомусь не міг поворухнутися.

– Я вколов вам спеціальні ліки, завдяки яким ви втратили можливість рухатися, але залишилися притомним, – пояснив професор, який вправно чикав ножицями біля моєї голови. – Вам, Іване Карповичу, мабуть, не я перший кажу, що не збирався вас чіпати, але ви самі мене змусили. На весіллі у нашого знайомого Бенедіктова той, уже п’яненький, згадав, що ви займалися справою Іллюші Благово. Господи, я думав, що про нього всі вже забули, а тут, виявляється, сам Іван Карпович Підіпригора зацікавився! Це мені дуже не сподобалося. З одного боку, минуло вже досить багато часу, і ви нічого не знайшли. З другого – Бенедіктов казав, що ви пам’ятаєте про цю справу. І це мені налякало. Ваша увага позбавила мене спокою, я не міг зосередитися на науці, тож вирішив діяти сам, зробити операційне втручання, а не чекати, поки проблема вийде гноєм.