Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Листи від викрадачів з вами?

– Так, ось. – Прикажчик дістав із валізи конверт із листами. Я їх уважно вивчив. Білий папір, недорогий, без жодних позначок. Почерк красивий, без помилок, ще й зі стилем написано, з вибриками, як полюбляв мій приятель граф Осика-Маєвський, що був зараз десь на фронті.

У другому листі викрадачі обіцяли, що після того, як гроші викинуть із потяга у вказаному місці, вже до ранку «улюблена донька повернеться до невтішних батьків жива, здорова і сповнена незабутніх вражень про російську гостинність».

Інженер щось спитав англійською.

– Пан Бойд цікавиться, що ви про це все думаєте, – переклав прикажчик.

– Поки нічого, бо мало знаю.

Інженер спитав щось і заплакав. Дивився мені в очі.

– Пан Бойд питає, чи жива його донька. Як ви гадаєте?

– Я не знаю, але гадаю, що шанси є.

Для чого вбивати надію? А раптом усе справді закінчиться добре? Я не відводив очей. Інженер кивнув. Не зрадів, не обнадіявся. Він був розумною людиною, цей інженер, і все розумів сам. Стиснув кулаки, щось прошепотів.

– Він хоче вбити їх власноруч, якщо вони зробили Мері щось погане. Власноруч.

Я кивнув. Не став говорити, що треба сподіватися на краще. Англієць знову заговорив.

– Пан Бойд просить знайти викрадачів. Будь-що знайти. Вони прийдуть по гроші, вони – жадібні покидьки.

– Спробую, – відповів я.

У мене була фляга, ми трохи випили. Англійцю підливав більше, бо йому було дуже погано. Невдовзі він захмелів, а потім і заснув.

– Він уже кілька діб не міг заснути. А тепер он посопує! – здивувався Ілля.

– Хай спить.

Ми ще трохи поговорили і вляглися, щоб відпочити перед завтрашнім днем.

У Єлисаветград прибули вранці. Там чекало заводське авто. Я відпустив водія, Ілля сів за кермо, ми поїхали містом. Виявилося, що дуже багато в ньому було набудували коштом акціонерного товариства «Ельворті Роберт і Томас», головного тутешнього мецената. Ми заїхали до лікарні, поспілкувався з гувернанткою. Вона була ще досить слабка. Розповіла, що в парку не помітила нічого підозрілого, спокійна гуляла з Мері, а потім удар – і темрява.

– У парку до вас хтось підходив? Можливо, щось питав?

– Ні, ніхто не питав, – відповіла бідолашна. Вона добре розмовляла російською, хоча й чутно було, що іноземка.

– Може, підходив? Чи проходив повз? – спитав я і помітив, що бліда, аж біла гувернантка несподівано трохи зарум’янилася. – Як він виглядав?

– Іване Карповичу, вона ледь жива! – обурено прошепотів Ілля.

– То як? – наполягав я.

– Ну, підходив якийсь пан. Із ціпком таким красивим. Він зробив мені комплімент і пішов далі. Ось і все, все! – запевнила гувернантка.

– Як він виглядав?

Виявилося, що пан був середнього зросту, з борідкою, трохи шкутильгав і спирався на ціпок зі срібним руків’ям. Висловлювався вишукано, видно було, що з освічених, подарував цукерку Мері, але та їсти не стала, віддала виховательці. Пан пішов в один бік, гувернантка з дитиною в інший, а потім – удар на вузькій малолюдній алеї.

– Мадемуазель Леґран дуже пощастило, що вона, непритомна, почала стогнати і її почули. Інакше так би могла і сконати в кущах, – розповів мені молодий лікар, що займався пораненою.

– Можете сказати, чим саме завдали удару?

– Чимось важким.

– А форма? Що б це могло бути?

– Я не знаю, я так сказати не вмію.

– Обух сокири? Дерев’яна палиця, молоток, металевий набалдашник, рукоятка револьвера – що?

Лікар замислився.

– У нас тут нечасто голови пробивають, – наче вибачався він. – Може, молоток, а може, набалдашник.

– Коли дівчина була непритомна, нічого не казала?

– Ні. Тільки стогнала.

Я кивнув і вже пішов до виходу.

– А я вас упізнав, Іване Карповичу, – сказав лікар навздогін. – Я ж вас бачив, коли ви в нас тих поляків-футболістів, що банки грабували, арештовували. Дуже тоді добре вийшло. Потім я про ту вашу пригоду читав і аж здивувався, що ані слова не прибрехали. Все по правді написали! А я думав, що ви вигадуєте все.

– Ніколи не вигадував. Уява в мене занадто бідна.

– А Мері ви знайдете?

– Спробую.

– Знайдіть. Я їй запалення легенів лікував. Дуже хороша дівчинка. Не уявляю, що мусить бути замість серця в людини, яка зробить їй шкоду.

– На жаль, покидьків не бракує, – кивнув я. – Ви про мій візит поки не розповідайте, щоб бандити не почали нервувати і не зробили Мері гірше.

– Так, добре.

Я вийшов, сів до авто, де на мене чекав Ілля.

– На заводі є надійні люди, що вміють поводитися зі зброєю? – спитав його.