Владислав Ивченко: Одіссея найкращого сищика республіки

Мені хотілося вбивати і плакати. Я весь тремтів. Дав собі кілька хвилин. Потім почав глибоко дихати. Заспокоїтися і думати, що робити далі. Ні, я не віддам їм свого будинку. Я повернуся і відновлю його, знову зроблю своїм, таким, яким він був. І сюди знову приїдуть мої дівчата, і тут, із ними, я знову буду щасливий. Темне минуле залишиться позаду, бо почнеться нове життя. Принаймні в це хотілося вірити.

Я вийшов із хати. Подивився на виламані двері сарая. Заліз на горище, сховався там у залишках сіна і заснув. Точніше, намагався заснути, бо і твердо було, і холодно, і колотило мене, наче в пропасниці. Ввижалося дурне й страшне. Більше заморився, ніж відпочив. А вранці почув голоси. Це були мужики з Капітанівки. Побачили сліди на дорозі, зрозуміли, що хтось пішов на мій хутір, і приїхали перевірити, чи не злодій який. Коли я зліз, аж злякалися. Один схопився за батіг, інший за сокиру. Дивилися на мене вороже.

– Ти хто такий? – спитали грізно. – Кажи!

– Я це, хлопці, я. – Сказав тихо і усміхнувся, вдячний їм за службу. Якби не вони, від хутора зовсім би нічого не лишилося. Мужики здивовано дивилися на мене. Впізнали не одразу.

– Ви? Іване Карповичу! Господи! – Кинулися до мене обійматися. – А ми подумали, що злодій якийсь!

Посадили у віз і повезли до Капітанівки. Нагріли води, щоб помився я в балії, нагодували і вклали біля печі в найкращі перини. Я відмовлявся, мовляв, справ багато, але мужики і слухати не схотіли, сказали, що сам я на себе не схожий, схуд і пожовтів, треба відпочити, а вже потім про справи думати. Я хотів сперечатися, але вмивання, а потім борщ квасолевий із сальцем (воно-то Великий піст був, але сказали, що мені, подорожньому, можна) та з кількома чарками міцної горіхівки наче з ніг мене збили – і вже майже не пам’ятав, як вкладали мене. Проспав цілу добу! Коли розплющив очі, виснаженість не знати де й поділася, відчув я силу й від життя радість відчув, і не лежати скрутившись мені хотілося, а бігати й роботу робити. Аж заспівав від натхнення. Годували мене яєчнею з півдесятка яєць на салі. Хотів через піст відмовитися, але ж я досі додому не прийшов, досі мандрував, отже, мені можна. Сам отець Андрій із капітанівської церкви сказав, коли зайшов провідати, трохи переляканий.

– Що ж це воно буде, Іване Карповичу, без царя? – спитав. А я якраз останній шмендель яєчні в рот закинув, потім добрячу скибку хліба білого медом намастив і з глечика сиродою налив.

– Сподіватимемося, все добре буде. Є такі країни, що без царя живуть непогано.

– Хіба можна нашим людям без царя? Без влади, без твердої руки?

– Воно, звісно, незвично, але якось буде. Бо ж останнім часом від тієї твердої руки самі неприємності.

Лигнув хліба, сьорбнув молока, і такий рай у душі запанував, що хотілося думати тільки про приємне.

ване Карповичу, ідуть до вас! – крикнув один із робітників, що ремонтували дах. – Поштар? – спитав я, бо чекав звісток із Одеси і попросив знайомого поштаря в Ромнах одразу повідомляти, коли надійде телеграма.

– Та ні, не поштар, двоє якихось.

Обтрусився від стружки, причесався, вдягнув піджак. Біля воріт побачив двох чоловіків, які поспішали на хутір. Уже коли підходили, помітив я, що одягнені вони легенько, як для цієї погоди, а взуті взагалі погано – у черевики, які геть промокли. Але чоловіки бігли до мене, не зважаючи на свої черевики. Один був молодик років двадцяти п’яти, високий, худий, чорнявий, із трохи східними рисами обличчя. Другий – червонопикий та рудий, із пишними вусами і заплаканими очима, одягнений не по-нашому, мабуть, іноземець. Побачивши мене, гості перейшли на біг. Калюж уже не минали, шурували навпростець і поки наблизилися, були геть забрьохані і мокрі.

– Іване Карповичу, добрий день, – сказав молодший. Від холоду в бідолахи аж зуби цокотіли. – Мене звати Ілля Губайдулін, я прикажчик акціонерного товариства Роберта й Томаса Ельворті з Єлисаветграда. А це – головний інженер нашого заводу, пан Джозеф Бойд.

– Добрий день. Прошу за мною, – запросив я гостей у сарай. Не міг почати розпитувати їх про мету візиту, поки не завів у тепло. – Роздягайтеся, вішайте одяг і взуття сушитися, ось вам ковдри, а ось валянки, щоб зігріти ноги. Сенько, зроби чаю! – сказав хлопцю, який для артілі куховарив.

– До вас непросто добратися, – сказав Ілля. – Ми їхали на авто, але воно застрягло десь версти за дві звідси, вже після повороту з шосе.