Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– А для чого?

– Спробуємо взяти на живця. Пустимо чутку, наче гувернантка впізнала чоловіка, який брав участь у викраденні.

– Але це ж неправда!

– Це може примусити викрадачів занервувати.

– Не можна ризикувати життям мадемуазель Леґран! – закричав Ілля. Так звали гувернантку, в яку прикажчик, здається, був закоханий.

– Ілля, ви вирішіть, треба нам ловити викрадачів чи ні.

– Мадемуазель Леґран і так настраждалася!

– Якщо ми спіймаємо викрадачів, її кривдників буде покарано. Якщо ж ні, її життя буде під постійною загрозою. Ми мусимо піти ва-банк, – наполягав я. – Дайте людей, і в нас буде шанс спіймати злочинців. А поки я хочу поговорити з хлопчиком, який приносив листи.

Мене відвезли кудись на околицю міста. Дорогою я побачив цілий район ошатних хаток, біля яких гуляли вгодовані й добре вдягнені діти. Я спочатку подумав, що, може, колонія якась німецька, але Ілля сказав, що так добре живуть робітники заводу.

– Аж не віриться.

– У нас тут революціонери неодноразово намагалися діяльність розпочати, агітували робітників, але марно. Тут і так люди добре живуть, навіщо їм усілякі революційні примари? – похвалився прикажчик.

А от далі почалися бідацькі халупи, де наче зовсім інше плем’я жило. Облуплені хатки, діряві тини, замурзані діти. До авто привели хлопчика років десяти. Він розповів, що якийсь дядько біля вокзалу дав гривеник і наказав віднести листа до контори Ельворті. Що за дядько, хлопець не пам’ятав, раніше його не бачив.

– Пане Ілля, вийдіть, будь ласка, – попросив я. Прикажчик здивовано глянув і вийшов із машини. Хлопчик, що сидів поруч на задньому сидінні, трохи перелякався.

– Ну, що, тепер ніхто не чує, розповідай, – сказав і строго на нього подивився. Помітив переляк і не помітив здивування.

– Про що розповідати?

– Про того чоловіка. Дивися мені в очі! – гримнув, коли малий спробував відвести погляд.

– Я нічого не знаю…

– Знаєш. Дивися, який у тебе вибір. Розкажеш – отримаєш рубль. Цілий рубль. Мовчатимеш – я відвезу тебе до поліції. Вирішуй сам.

Я тиснув на нього поглядом. Я не знав, чи хлопчик справді щось знає, але звик усе перевіряти. Десять разів тицьнеш навмання і промажеш, а в одинадцятий поцілиш. Зараз, здається, я поцілив. Хлопчик заплакав.

– Ніхто не знатиме, – запевнив я. Узяв із гаманця рубль, пошелестів купюрою. – Ну!

– Я його в шинку біля пивоварні раніше бачив. Він там пиячив.

– Як звати?

– Не знаю.

– Я думав, ти хочеш рубль заробити… – зітхнув і сховав гроші.

– Чума! Чума його звати. Він із ножем завжди ходить. Бояться його.

– Чума, кажеш… – подивився, наче не бреше хлопець. – Чому він тебе обрав?

– А я втекти не встиг. Усі геть побігли, а він мене за вухо. Дав гривеник і наказав лист віднести. Ножиком ось тут полоскотав. – Хлопець показав на шию. – З Чумою краще не жартувати.

Був він наляканий, але рубль схопив.

– Добре, дякую, – кивнув я і двері відчинив. Хлопець побіг геть. Ілля сів за кермо.

– Налякали ви малого, Іване Карповичу. Так побіг, наче п’яти йому сверблять. Щось дізналися?

– Трохи. Вези тепер мене у поліцію.

– Та чи варто?

– Варто, варто.

Відвіз мене Ілля у відділок. Там усі сидять нетверезі й сумні. Нетверезі, бо справник відро виставив, а сумні, бо думають, що в начальника стільки грошей з’явилося, а в них ані копійки не додалося. Зі мною й балакати не хотіли, але я одного городового розговорив. Запросив пообідати. Пішли в трактир, там усілися, я горілки замовив, бульйону гарячого й пиріжків із горохом. Городовий випив чарку, перестав кректати, по другій – посміхнувся, а по третій – заговорив.

– Чума? Та знаю я Чуму, як же не знати. Відомий злодій. Уже тричі в тюрмі сидів і ще кілька разів сісти міг, але обережно працює, гад такий.

– А з ким працює?

– Та сам любить. Гордий дуже, щоб із кимось. Норовисте цабе.

– А зараз де він?

– Зараз якось притих. Уже кілька днів його не видно. Кажуть, десь за містом відпочиває.

– А де саме?

– Цього не знаю, – закрутив головою городовий. Я ще йому чарку, і ще. Але про Чуму він справді не знав. Натомість розповів про стражів, які зникли. – Вони справнику служили, бігали за ним, наче собаки, кістки підбирали. А потім зникли. Справник родинам по сто рублів відправив і наказав мовчати. І мовчатимуть же, мовчатимуть!

Про викрадачів Мері городовий нічого не знав, окрім того, що добре було б її знайти та отримати нагороду від товариства Ельворті. Але де шукати – бозна. Ще чарку випив і остаточно сп’янів. Підскочили два полових, під руки потягли кудись. Видно, не вперше поліцейський чин так напивався. А ми поїхали на вокзал. Дорогою купили в магазині мапу Херсонської губернії. Залізничники розповіли, де приблизно будемо за двадцять хвилин по відправленню з Єлисаветграда. Самі степи з розкиданими хуторами. А де саме багаття палати будуть і де викрадачів чекати – невідомо.