Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Викинь валізу з грошима і їдь далі. Навіть не думай втручатися. – сказав я йому. Він кивнув. Не дуже переконливо. – Я розумію, тобі подобається та гувернантка і ти хочеш помститися. Але ти можеш зробити тільки гірше. – Прикажчик мовчав. – Коли я беруся за справу, злодіїв завжди чекає покарання.

– Вони мусять померти. І за мадемуазель Леґран і за Мері, – тихо сказав він. – І я їх вб’ю!

– Ти не залишаєш мені вибору, – зітхнув я і різко заламав Іллі праву руку. Він засичав, я повалив його долілиць, натиснув коліном на спину, забрав обидва револьвери. Допоміг йому підвестися.

– Віддайте зброю! – засичав прикажчик.

– Ні.

– Віддайте! – він кинувся до мене. На перон почали виходити люди.

– Просто викинь валізу, коли побачиш багаття.

Я пішов, щоб не привертати уваги. Купив квиток третього класу, одразу за паровозом. Пасажирів було небагато. Невдовзі рушили. Я почекав хвилин п’ятнадцять, потім вийшов у тамбур і став дивитися праворуч. Ілля був на сім вагонів позаду.

Навколо був темний нічний степ. Згідно з мапою, навколо не було не те що лісів, а навіть якогось гайочка. Лише степ. Проїхали кілька роз’їздів. Ілля вже мусив вийти в тамбур. Гарячий хлопець, аби дурниць не наробив. Хоча, може, і я зараз робив дурниці. Може, треба було залишатися в місті й чекати, поки до гувернантки прийдуть або Чума з’явиться? Тільки тоді був ризик, що викрадачі отримають свої гроші і зникнуть з ними. І хоч рік тут чекай, а не дочекаєшся. Тому й вирішив я поїхати.

Он наче блимнуло щось. Ага, багаття! Три! Потяг трохи стишив хід, проїхав. Я двері відчинив, визирнув у темряву, стрибнув. Покотився по траві, яка пом’якшила удар. Наче щось гупнуло. Але не чутно ж, бо гримотів потяг. Ось проїхав він – і стало тихо. Помітив щось біле на схилі. Обмацав себе, наче цілий, підвівся і пішов у бік багать. А їх миттю не стало, наче й не було. Мабуть, тримали поруч ряденця з землею, висипали й загасили великі багаття, як цигарку пальцем. Темно стало. Почув попереду голоси якісь. Тіні помітив. Місяць слабенько, але світив. Присів я.

– Є валіза, є! – зашепотів хтось хрипко метрів за тридцять.

– Де? – це ще хтось.

– Сюди тягни! – і третій у темряві.

Зашелестіло щось. Підповз ближче, не боявся, що помітять, бо дуже хлопці валізою зацікавилися.

– Відчиняй, зараз подивимося! – наказав один. Клацнули замки, сірник запалав. Присвітили, щоб подивитися. – Грошики! Грошенята! Ходімо!

Схопили босяки валізу і побігли геть від колії. Я за ними. Тихенько так іду, не відпускаю далеко.

– Сорок тисяч, мужики! Сорок тисяч! І що ж, оце половину Паничу віддавати? Чума, ну хіба справедливо це? – шепочуться між собою. – Га, Чума? Для чого кульгавому стільки грошей?

– Він із Сибіру, йому здоров’я поправляти треба.

– А ми ж усе робили! Ми!

– Панич теж робив.

– Чума, нам і по сім тисяч не буде, а йому двадцять. Ну як так, Чума? Неправильно це!

– Ми ж у нього переховуватися будемо. Чи одразу хочете до міста, щоб замели вас?

– А ми в іншому місці переховаємося! На південь подамося! До Одеси! В Одесі з грошима розкішне життя! А, Чума?

Ішли вони втрьох. Один попереду (його Чумою називали), а двоє позаду. Шепотілися між собою, мене не помічали. Попереду форкнув кінь. Босяки в якийсь ярок зайшли. Ага, тут їх коні чекали, зараз сядуть верхи, і шукай вітру в полі. Вирішив я їх брати за зябра. Пришвидшився. Отих двох спочатку покласти, а потім Чуму. Чума нікуди не дінеться, без валізи не втече. Прямо переді мною щось нечутно гупнуло на траву. Я й подумати нічого не встиг, просто стрибнув убік і покотився. Вибух. Гранату мені під ноги кинули. А далі – постріли, крики, потім тупіт копит. Мене оглушило добряче, нічого й зробити не встиг. Лише браунінг вихопив, якщо кинуться босяки мене добити. Але хитріші виявилися, не полізли, стрибнули на коней і зникли. А я навіть тупоту кінського не чув, бо вуха заклало. Ще раз себе оглянув. Намацав мокру пляму на спині. Осколками добряче шинель на спині порвало. Аби не стрибнув убік та не припав до землі, посікло б на смерть. Але навчив мене фронт, і врятувався я.

Відпустило вуха, знову чути став, тільки пізно. Тиша в степу. Аж вилаявся. Не чекав, що босяки такі хитрі й когось залишать дивитися, щоб хвоста не було. Це, мабуть, Панич той. Дуже мені стало цікаво його схопити. Підвівся я і почапав до залізниці. А що було робити? Ризикнув, не вдалося, тепер треба було сподіватися, що в місті з’являться.

Коли підходив до колії, почув стогін. Здивувався. Присів. Підійшов обережно.