Владислав Ивченко: Одіссея найкращого сищика республіки

– Викрадачі писали чи друкували?

– Писали. Досить гарний почерк, без помилок. Писала людина з освітою, це точно.

– У місті останнім часом траплялися якісь гучні злочини: вбивства, пограбування?

– Так, останнім часом у Єлисаветграді стало неспокійно. Було кілька нападів на пошту, банки, купців. Наше товариство встановило охорону в конторі й біля комплексу житлових будинків, де мешкає керівництво. Але грабували завжди дорослих, ніхто й подумати не міг, що злочинці зможуть підняти руку на дитину!

– У вас є якісь версії стосовно того, хто б це міг зробити?

– Жодної. Я не знаю. Ми спробували поспілкуватися з міськими кримінальниками, але вони нічого не чули. Можливо, це якісь приїжджі.

– У вас останнім часом не було скандальних звільнень? Якісь страйки чи судові процеси? Ні в кого не було бажання помститися вашому товариству, зокрема самому панові інженеру?

– Ні, страйків у нас не було жодного разу. Наші робітники отримують досить високу зарплатню, вдвічі більшу, аніж на інших заводах. Коли наші цехові збираються на свято, ви ніколи не подумаєте, що це робітники. Всі в капелюхах, у нових костюмах, із годинниками й ціпками. Завод надає дуже вигідні кредити під будівництво житла, наші робітники живуть не по бараках чи винайманих кутках, а у власних будинках. Харчуються в їдальні. Найкращим робітникам дарують тури для відпочинку і оздоровлення. Наші хлопці їздили аж на Лазурне узбережжя. Зараз через війну доводиться обмежуватися Кримом і Одесою, але й це непогано. Всі діти наших робітників ходять до школи, родини отримують медичну допомогу в заводській лікарні. Власники піклуються про трудовий колектив – у нас жодних страйків! – Прикажчик помітно пишався своїм підприємством.

– Якийсь прямо рай божий на землі, – аж трохи засумнівався я.

– Наші власники впевнені, що лише забезпечений робітник працюватиме якісно. А якість – це те, чим продукція нашого товариства відома у всій імперії!

– Але чому саме пан інженер? – спитав я. Бойд подивився у мій бік. Мабуть, здогадався, що я спитав про нього. – Чому не викрали когось із родин ваших власників?

– Власники з родинами живуть у Англії. На місці керують директори, але їхні родини теж в Англії. Лише пан Бойд перевіз сюди дружину та доньку, бо дуже за ними сумував.

– Чи не міг це бути привіт із минулого пана інженера?

– Пан Бойд стверджує, що ні. Ані в минулому, ані тепер у нього не було ворогів, готових на такий зухвалий вчинок. Я підтверджую, що пан інженер – вимоглива людина, але я не бачив, щоб він брав участь у якихось конфліктах. У нього є авторитет, і робітники його поважають.

– У поліції є якісь версії?

– Жодних. Справник останні дні не виходить із запою, інші тільки головами крутять. Наше товариство обіцяло нагороду тому, хто знайде дитину, але грошей так ніхто і не отримав.

– У вашого підприємства є конкуренти?

– Є, але це не вони. В нашій галузі не заведено вдаватися до якихось кримінальних дій, тим паче до викрадання дітей.

– А раніше були спроби вимагати гроші?

– Останнім часом ні.

– А не останнім?

– Років п’ять тому якісь революціонери намагалися шантажувати директорів. Погрожували збройним нападом, навіть стріляли у вікна з рушниці. Але їх дуже швидко затримали і відправили за ґрати. То було радше хуліганство, дуже несерйозне.

– Сам батько не міг бути причетний до викрадення? – спитав я. Ілля здивовано зиркнув на мене.

– Що ви маєте не увазі?

– Йому знадобилися гроші. Картярські борги, неприємності з коханкою, шантаж, щось таке.

– Іване Карповичу, та як ви тільки подумати таке могли! Ви ж бачите, що з ним робиться? – дорікнув прикажчик. – Він же стогне і плаче!

– Людина може зобразити все, що завгодно. Особливо якщо має хист. Ви вивчали справи батька?

– Ні, не вивчали, але він днями працює на заводі. Я не чув, щоб він ходив грати в карти чи до коханки. У нього молода дружина, і вони дуже тішилися зі своєї доньки. Тепер дружина з нервовим зривом у лікарні, а за серце самого інженера я вже боюся.

– Свідки викрадення у парку були?

– Ні. Напад стався на невеличкій алеї, серед густих кущів. Гувернантку вдарили, дівчинку забрали.

– Її треба було винести з парку. Можливо, бачили людей із багажем або якихось візників?

– Поліція опитала всіх і…

– Поліція працює погано.

– До нас приходило кілька десятків людей, які стверджували, що були свідками викрадення. Готові були розповісти, але тільки за гроші. Ми послухали одного, другого, третього, а потім виявилося, що всі брехали. Одні розповідали про циган, які схопили дівчинку, інші про жидів, знайшлися й такі, які розповідали, що доньку інженера викрали німці! Ми припинили платити, і потік свідків миттєво вщух.