Владислав Ивченко: Одіссея найкращого сищика республіки

– Поки я був удома, щороку ремонтував дорогу. Але під час війни ремонт не робили, ось і маємо, – розвів я руками. – Вип’єте?

Прикажчик спитав інженера не нашою мовою. Той закрутив головою. Дебелий чолов’яга, видно, що випити любив, але тепер відмовлявся і взагалі виглядав якось дивно. Заплаканий, весь аж тремтів, наче інститутка від нещасного кохання.

– Поки відмовимося, Іване Карповичу. Ми до вас у справі.

– Зараз я не беруся до справ, на жаль.

– Іване Карповичу, це особлива справа! І ми добре заплатимо.

– Питання не в грошах.

– Питання в дитині! Викрадено дівчинку! Доньку пана Бойда!

– Мені дуже шкода, але я справді не беруся зараз за справу, бо…

Інженер, мабуть, зрозумівши, що я відмовляю, палко заговорив до мене своєю мовою. Я не знав її, але розумів, про що він говорив і чому хапався за серце. На почервонілих очах знову виступили сльози. Наша б людина кинулася навколішки, але цей іноземець, мабуть, ніколи на колінах не стояв. Зараз просто просив мене відкрити серце, почути його.

– Пан Бойд благає, – тихо сказав Ілля.

– Є інші приватні детективи, є поліція. Чому я?

– Іване Карповичу, якби не йшлося про життя маленької дівчинки, ми б вас не турбували. Але в нас немає іншого виходу! – Інженер закивав і подивився мені в очі. Я сам батько, маю маленьку доньку, яку не бачив уже більш як два роки. Я розумів його. – Дирекція нашого товариства готова підвищити платню. Ми заплатимо стільки, скільки ви скажете. Власники заводу, вражені зникненням дитини, дуже співчувають пану Бойду. Вони готові на будь-які витрати, аби врятувати дівчинку. На будь-які.

Я підвівся, узяв із полиці пляшку з самогоном, настояним на горіхових перетинках, розлив по чарках. Пан Бойд щось заговорив по-своєму, поліз до кишені й вийняв фотокартку. Подав мені. Чарівне дівчатко в білій сукні, густе волосся кучериками, усмішка. Справжнє янголятко. Фотокартка тремтіла в руках. Я зітхнув, подивився інженерові в очі й кивнув. Не міг відмовити. Я ж теж батько. Він щось сказав.

– Пан Бойд дуже вдячний вам.

– Вип’ємо за успіх цієї справи. Розповідайте.

Ми почаркувалися, випили.

– Пан Бойд – англієць, як і власники нашого товариства. Він працював у Південній Африці та Індії, а потім його запросили до нас. Він дуже талановитий інженер, багато зробив для вдосконалення виробництва. Перша дружина містера Бойда померла від холери. Другу вбили під час нападу африканських дикунів. Третя довго не могла завагітніти. Не допомагали ані лікарі, ані прощі по святих місцях. Та потім сталося диво, жінка завагітніла і народила чарівну донечку, Мері.

– Мері! Мері! – Пан Бойд закивав і знову заплакав.

– Усе було добре, дівчинка зростала, їй уже минуло п’ять років. Вона жила з батьками в мальовничій місцевості на березі Інгулу. Тиждень тому гувернантка, мадемуазель Леґран, вийшла з нею до парку прогулятися. Вони там завжди гуляли. Але цього разу їх чекали. Мадмуазель Леґран начебто чула кроки позаду. Потім удар по голові. Вона знепритомніла. Її, скривавлену, знайшли в кущах випадкові перехожі, почувши стогін. А дівчинка, Мері, зникла. Скоєно страшний і зухвалий злочин, якого досі не бачив Єлисаветград. Ми підняли на ноги поліцію, добровольці з робітників заводу обнишпорили весь парк і навколишні райони. Дитина зникла. А потім ми отримали листа з вимогою викупу. Сорок тисяч рублів. Після виплати дівчинку обіцяли повернути. У пана Бойда не було такої суми, але власники товариства виділили необхідні для викупу гроші. Наш касир уночі поїхав за місто з валізою асигнацій. Дорогою його мусили зустріти викрадачі, забрати гроші і віддати дівчинку. Натомість касира було вбито, гроші щезли, а дитину так і не знайшли.

– Викрадачі порушили свої обіцянки? – кивнув я.

– Боюся, що ні. – Прикажчик скривився і подивився на Сеньку, який порався біля плити.

– Сеню, вийди, подихай свіжим повітрям, – наказав я.

Сенька здивовано зиркнув, але вийшов. Прикажчик мовчав.

– То що ж сталося?

– Я думаю, нашого касира вбила й пограбувала поліція, – хрипко сказав Ілля і подивився мені в очі. Дуже здивувався, не побачивши в них подиву. – Поліція! Поліція! – повторив він, наче намагався пояснити.

– Я зрозумів. У вас є якісь докази?

– Докази? Прямих немає. Але поліція знала, куди і коли поїде касир із грошима. Після тієї ночі справник улаштував гульбище в одному з будинків розпусти, купив собі авто й почав шукати новий особняк. А двоє стражів, які були вірними слугами справника, взагалі щезли.