Ирина Потанина - Бунт моїх колишніх

— От це якраз і виявилося найпростіше. Я спіймав тамтешнього алкоголіка, і той під клятвою запевнив, що не буває в них у селі сторонніх. Ось у сусідньому селі якісь міські товчуться. У них там здаються в оренду будинки для літнього відпочинку городян. Так я дізнався про село. А будинок, певна річ, по ангару вирахував. Як побачив його — відразу зрозумів. Ось воно, те, що Робінові було необхідне, аби машини ховати. Вхідні двері тут виявилися відчиненими. А по тому я вже почув твій лемент.

— Бачиш! — я гордо глянула на Шурика. — А ти казав: «Не кричи марно». Ніколи не можна сидіти склавши руки.

— Але й безладно розкидатися ними, як ти, теж не надто корисне заняття, — заперечив Шурик. — Знати слід, навіщо кричиш…

Я не дослухала його, бо зіштовхнулася з черговою страшною думкою.

— Я ось що думаю, — промовила я, сама здивована трагічністю свого тону, — адже ж це я в усьому винна! Зверніть увагу, з шести найактивніших учасників подій четверо — близькі мені люди. Два колишні чоловіки й сусід — Діти Дєточкіна, а ти, Жорику, — той самий Хтось із моїх кошмарів… Це не може бути випадковим збігом. З усього видно, щось я лихе вчинила в цьому житті, раз мене так покарали.

— Взагалі, до чого тут ти? — спробував зупинити черговий напад мого всесвітнього комплексу провини Георгій.

— Як до чого? З Артемом Шурик через кого познайомився? Через мене. А з Вадимом? Стали б вони — Шурик з Робіним — друзями, якби не виявилося в них такої кількості спільних інтересів? А ці інтереси в них звідкіля? Від мене. Це я Шурикові книжки всілякі підсовувала. Ті, що мені раніше підсовував Вадим.

— Слухай, — Шурик раптом пожвавішав, — я знаю, що потрібно з тобою зробити. Тісне спілкування з психологом, усе-таки, справило на мене вплив. Лікуватимемо твої комплекси.

— Що? — не зрозуміла я.

— Негайно уяви, що весь цей сюжет ти просто прочитала в книжці. Сидиш зараз, читаєш, скептично посміхаєшся. Уявила?

— Ну?

— Що ти відчуваєш?

— А що потрібно?

— Тьфу! Ти зовсім не вмієш брати участь у психологічних експериментах. Постав свою підсвідомість перед фактом, що в усьому, що сталося, вона жодної участі не брала. Уявила? Погодься, що їй тепер жахливо кривдно! Сумно, коли щось цікаве відбувається поза твоєю участю?

Якимось незрозумілим чином Шурик точно вгадав мою реакцію.

— Отож, — з інтонацією переможця заявив новоявлений експериментатор, — це доводить наступне. Твоїй підсвідомості жахливо хочеться брати участь у всьому, що відбувається навколо. Вона обожнює пригоди й ладна будь-які факти трактувати на свою користь. А найлегший спосіб переконати себе в причетності до тих чи інших подій — це сплеснути руками та впасти в істерику під кодовою назвою: «Ах, це я в усьому винна!»

— Землю, часом, не ти створила? — підхопив Георгій.

Я ображено промовчала.

— Ну чого надулася? — сплеснув руками Шурик. — Кет, зараз ти мусила б відчути блаженство від думки, що твої переживання з приводу провини перед усім людством цілковито безпідставні.

— Замість цього я почуваю сором і провину за невихованість моєї зацікавленої підсвідомості. Ви, психологи, вічно одну проблему виліковуєте, але масу інших при цьому створюєте.

Втім, не можна було не визнати, що з комплексом провини за вчинки всіх ближніх я, завдяки Шурчиному втручанню, розпрощалася навіки.

«Нізащо більше нікого не рятуватиму! — я в'їдливо посміхнулася Шурикові. — Коли самі винні, самі нехай і викручуються».

— Приємно все-таки, коли розумні люди розумними словами про розумні речі розказують, — Жорик підклав руки під голову та простягся на Робіновому ліжку, немов у себе вдома. — Тільки мені здається, що вкрай нерозумно з боку цих розумних людей робити це о п'ятій ранку, коли справ незакінчених ще маса, а спати вже страшенно хочеться. Може, попрацюємо все-таки?

— Нам усім просто поталанило, — знищуючи сліди свого проживання в кімнаті, повідомив Шурик. — До будь-кого іншого, хто повівся б отак, як ми, удача нізащо не повернулась би обличчям. Добре, що все добре скінчилося… Особисто я відтепер обіцяю бути законослухняним громадянином. Ніяких більше поступок перед совістю… Ніяких сумнівних пригод…

— Це ти говориш? — засумнівалась я.

— Ну повинен же я хоч якось налаштувати громадянина колишнього опера на бажання не видати мене владі, — посміхнувся Шурик, і ми всі дружно засміялися.

— Тільки за однієї умови, — Жорик раптом зробився над міру серйозним. — Ти муситимеш спокутувати свою провину на тяжких роботах.