Ирина Потанина - Бунт моїх колишніх

«Тойота» відчула під колесами рівний асфальт і з переможним ревом втисла водія в сидіння. Стрілка спідометра вперлася в обмежник на позначці 180. Багатокілометровий проспект промчали за три хвилини.

— Хто з мечем до нас прийшов, тому й пику з пліч, — безглуздо промурмотів Васько, згадуючи «Джип» переслідувачів з розбитим передком, залишений позаду.

Здається, вони відстали. Інші думки були менш актуальні, приходили поступово. Разом із холодним потом, запізнілим, а тому кумедним відчуттям страху, нудотним болем у животі та іншими свідченнями того, що Васько, який ще кілька хвилин тому почувався безстороннім роботом-водієм, знову перетворюється на людину. Підгонячи машину до заповітного гаража, хлопець марно силкувався заспокоїтися.

Серж, як і завше, терпляче очікував. Зарипіли ворота, назавжди закриваючи цей вечір непередбачених труднощів.

— Куриво є? — Васько досі ніяк не міг прийти в норму.

Серж простяг пачку.

— Що?

— Охоронці, блін, нікуди не їхали сьогодні. Інформаторові за таке писок натовкти. — Васько подумки наказував пальцям перестати тремтіти. — Працюємо навмання! Вічно все на волоску!!! Добре, що Метр сьогодні раніше пішов… Якби до кінця дня залишався на об'єкті, я б його, блін, і забрати не встиг…

Сергій співчутливо похитав головою, плюнув на долоні, потер одну об одну та подався працювати. Купа ганчір'я в куті заворушилася, і на світ виліз заспаний Інформатор.

— А чо я?! — обережно почав він. — Я що, типу, почув, те й…

Інформатор заходився докладно розповідати, з чого він узяв, що охоронці мали бути відсутні. Василь його не чув. У вухах, розриваючи перетинки, з надривом гуркотіли два мотори. Рівний гуркіт викраденої Василем «Тойоти» поглинав ненависний бас ворожого «Джипа»-переслідувача.

— Усе, проїхали, проїхали, — знову підійшов Сергій і поплескав товариша по плечі. — Надалі розумніші будемо.

Я б не зчиняла галасу — просто зрозуміла, що це неподобство ніколи не скінчиться. Зняла з очей пакетики чаю і неохоче витягла себе з гарячої пінявої ванни та обгорнулася купальним халатом. Гребінець без особливої надії на успіх пробігся по кучериках. Я похмуро насварилася кулаком до стелі, а по тому демонстративно полізла в шафу. Жодної придатної для походу нагору «шмотки» не виявилось. Настрій не погіршився тільки тому, що його й так не було. Господи, навіть піти полаятися з сусідами нема в чому!!!

Ось вони — плоди самостійного бізнесу. Не перестаю дивуватися, яким чином люди, що заробляють гроші, примудряються знаходити час на їх витрачання. Особисто мене ця дурна агенція з розшуку поглинає настільки, що ні про які походи по магазинах і мови бути не може. Якщо й промайне прибуток, який не мусиш негайно вкладати в подальший розвиток справи, то обов’язково саме в той момент, коли й голови підвести нема коли.

Тим часом звук, що чувся від сусіда згори, ставав дедалі огиднішим. Ні, ви не подумайте, що в мене така вже сварлива вдача. Боже збав, я зазвичай співісную з цим сусідом за принципом «якщо зґвалтування неминуче, розслабтеся та отримуйте задоволення». Тобто, приміром, наскільки б пізно Артем (так звуть малолітнього шкідника) не врубував на повну потужність магнітофон, я не обурююся, а навпаки, намагаюсь теж насолоджуватись музикою. Але зараз Тимко очевидячки перейшов усі межі. Цей негідник ось уже третю годину лупив по підлозі молотком! З мого погляду, блюзнірство — робити ремонт недільного ранку. Тим більше, що цей кошмар було вчинено сусідом саме тоді, коли я вирішила нарешті дати собі раду в цілому і власним нервам зокрема.

«Господи! — подумки волала я. — Якщо цей звук негайно не припиниться, моя голова розвалиться на шматочки. У такому вигляді я, як людина створена за образом і подобою, Тебе, Творця, компрометуватиму…»

«Не богохульствуй! Знайшла кого шантажувати суспільною думкою!» — негайно зреагувало Сумління, що останнім часом стало аж надто релігійним. Воно змушене було вислухати всі заготовані для мерзенного сусіда лайки, тому ображено заскімлило, й бурмочучи щось про те, як мені в покару Небо скоро обвалиться на Землю, гордовито віддалилося в глибини підсвідомості. Це вперше погрози мого Сумління збулися. Чи то у відповідь на людську агресивність загалом, чи як вияв сусідської агресії, добрячий шматок стелі раптом звалився на підлогу. Я дивом встигла відскочити. Нагорі миттєво запанувала мертва тиша. Я безтямно розглядала наскрізну діру: ну і що робити далі?