Ирина Потанина - Бунт моїх колишніх

«Оце вже ні! Я так жити далі не збираюся! — біснувалося всередині моє Самолюбство. — Провчу цього зрадника як слід! Піду! — покарання справді здалося мені не надто страшним. Необхідно було посилити. — Не просто піду, а складно. Піду до іншого чоловіка! — ця думка на мить шокувала мене. — А що? Нема нічого простішого. Так Жорикові й треба. Знатиме, як їхати, залишаючи мене саму, — я прибрала гордовитої пози та обдарувала дзеркало томливим поглядом. Виходило досить кумедно й не надто гарно. — Дарма, технологіями оволодіватимемо пізніше. Головне — знайти гідну кандидатуру».

Телефон задзвонив саме тієї миті, коли на балконі змалювався силует Артема. Я владним жестом тицьнула вказівним пальцем у крісло, змусила сусіда присісти й схопила слухавку.

— Так, любий, — медовим голосочком проспівала я. Не вистачало тільки, щоб Артем був у курсі наших сварок.

— Е, — від такого звертання Жорик якось розгубився, — ти вже прийшла до тями? Чудово, хочу дещо тобі розповісти.

— Ні, — чарівно перебила я, — це я хочу тобі щось розповісти. Ти знаєш, що в моїй стелі — дірка?

— Знаю. Тільки ти, напевно, хотіла сказати «у голові»? — зовсім щиро взявся виправляти мене благовірний.

Ні, ви бачили?! Він ще й знущається!!!

— Знаєш що? Я просто не хочу з тобою більше розмовляти, — відрізала я. — Передаю трубку твоєму улюбленому сусідові, спілкуйся з собі подібним.

Я вручила мобільник Тимкові, гордо повернулася і вийшла з кімнати. Природно, моє вухо цілком мимоволі прилипло до демонстративно причинених за мить до цього дверей.

— Дірка, наскрізна… Та я ж не навмисно! Хотів висоту стелі в своїй кімнаті збільшити. У книжці знайшов. Ну, не вийшло. Я ось подумав тут: адже все, що не робиться, то, типу, на краще. А що? Предки виїхали. Ну, раз уже так сталося… Ну це ж, типу, допоможе, — плаксиво виправдовувався Тимко. Спілкуючись із «дядьком Жориком», він чомусь завжди прагнув здаватися молодшим, ніж був. — Я не винен, що її, типу, потривожив. Вона — наша людина?! Та вона… Ну гаразд, буду, типу, ввічливіший…

Я миттю розтанула. Добре все-таки, коли поруч є хтось авторитетний і сильний. Той, хто завжди може поставити нахабного хлопчиська на місце.

«Можливо, я погарячкувала, збираючись іти від Георгія, — почала я виправдовуватись. — Можна просто провчити його… Зробити вигляд, що пішла. А потім, коли Жорик усвідомить бездонну глибину своєї провини і покається… Тоді можна буде й повернутися».

— Катю? — несміливо покликав із кімнати сусід, — дядько Жорик сказав, що я тебе, типу, дуже налякав. Я, типу, це… Не хотів.

— Нічого. Розумію, — я вже пом'якшала та з готовністю закивала, — ремонт річ серйозна…

Артем якось підозріло примружився і зосереджено подмухав на довгий білявий чубчик, що звішувався на обтикані золотавими пушинками очі. По тому, всім своїм виглядом демонструючи напружену роботу думки, сусід таємниче зашепотів.

— Ага, ремонт. Та ти, типу, не хвилюйся. Я вже не дитина, все розумію. Навкруги ж ці… Тобто, сусіди… Тихіше треба… Ремонт, типу, то й ремонт.

— Саме так, — радісно підтримала я, — живеш серед людей, то вже зроби ласку, подбай про гармонійне співіснування з ними. До речі, той чудернацький диск, який ти вчора слухав цілу ніч, мені перепишеш. Гаразд?

— Ноу проблем, — посміхнувся сусід, — це був ремікс Земфіри і «Рамштайна». Хтось із наших зробив і виклав у інтернет. А я скачав. Добре, що тобі сподобалося.

— Краще б я дізналася про цей диск у якийсь інший спосіб.

Сусід почухав біляву потилицю, широко посміхнувся, і став при цьому схожим на Жорика в моменти нападів Шкідливості. Він розвів руками, демонструючи, що не в змозі будь-що змінити.

— Ну не можу я слухати музику тихо!

— Я завдяки тобі незабаром взагалі не зможу музику слухати, — огризнулась я.

І тут я уявила, як це веснянкувате диво замішуватиме розчин, заліплюватиме дірку, зафарбовуватиме пляму… Я муситиму з ним про щось розмовляти, щось відповідати на його веснянкуваті запитання… Це остаточно позбавить мене можливості пережовувати свою Велику Образу та займатися самореанімацією.

Ет, ані хвилини спокою! Взагалі, раз уже день все одно доведеться присвятити навколишньому світові, краще було б змотатися на дачу до батьків. Мама давно просила заїхати допомогти. Їй чомусь закортіло раптом звільнити міську квартиру від усілякого мотлоху та перевезти його на дачу.

— Слухай-но, — звернулась я до сусіда, — скажи, тебе ж можна тут самого залишати? Ти ж більше нічого не розтрощиш?