Ирина Потанина - Історія однієї істерії

— Настусю, — шепнула я Сестриці, — зачекай на вулиці. Може, про що довідаєшся в своїх друзів…

Настуся кивнула й випарувалася. Я ледь не забула забрати з шафи свої речі. Намагаючись покласти записника в кишеню плаща, наткнулася на дивну річ. Разом із ключами від квартири лежав клаптик фольги, вочевидь вийнятий із пачки сигарет, і на ньому друкованими літерами красувався напис: «Не хочеш втратити близьких? Відмовся від розслідування». Друковані літери, виведені чорним маркером, на мить змусили мене злякатися. Коли режисерка забирала в мене плаща, цієї записки там точно не було.

Я миттєво опанувала себе. Якщо хтось спостерігає за мною, навряд чи варто робити йому люб’язність, демонструючи своє занепокоєння.

«Подумаєш, записка з погрозами! — підбадьорювала я сама себе. — Чи ж мені, хто зветься детективом, боятися погроз? Та я, можна сказати, такі записки щодня пачками отримую! Та в мене, можна сказати, дядько на записково-погрозливій фабриці працює!!!»

Я заразилась атмосферою маразму, що панувала в театрі, й добряче перегравала. У результаті, звичайно, не повірила сама собі й замість того, щоб прогнати занепокоєння, тільки підсилила його.

— Знаєте, — чомусь мене потягло на відвертість із режисеркою, — терпіти не можу погроз…

Вона рвучко зупинилася й пильно глянула мені у вічі, німо запитуючи.

— Пробачте, — опам’яталась я, — це не про вас, це просто…

— Чорний маркер, нахил літер у зворотній бік, друкована «т»?

Я кивнула.

— Підкинули в кишеню плаща, поки він висів у вашій шафі… — я показала записку. — А ви звідкіля знаєте про маркер?

— Швидко ж вони, — замість пояснення зітхнула режисерка й миттєво розгубила всю свою значущість, — виходить, дійсно хтось із трупи. Як жахливо…

— Принаймні, це хоч обмежить коло підозрюваних, — заперечила я, намагаючись підняти настрій розмови.

— А ви цинічні, дівчинко моя, — примружилася режисерка, і я раптом відчула, наскільки сильно ця жінка переживає все, що відбувається. — Це на краще. Тільки цинік зможе розібратися в подіях і не впасти в істерику. Я ось наскільки міцна, а от-от здамся. Кажете, не зносите погроз? — Режисерка, пихкаючи, сходила нагору. Я дріботіла слідом, відчуваючи себе на тлі співрозмовниці ще дрібнішою. — Найжахливіше, що ці погрози збуваються! Перед зникненням Алли мені теж надійшла така записка. Попереджали, що коли хочу залишити дівчинку в ролі Героїні, то не повинна жадати від міліції активізації розслідування. Я не послухалася. Алла зникла. А ця ідіотська міліція так нічого й не активізувала!

Мені вся ця історія подобалася дедалі менше. Втрачати близьких у мої наміри не входило, і я, нікуди правду подіти, навіть збиралася була спасувати. Подумувала про те, чи не вдати, начебто послухалася та відмовляюся братися до розслідування. Зустрічатися з режисеркою могла б тоді таємно, потай проводити всілякі розшуки…

«Ага! А ще зробити пластичну операцію, змінити місце проживання, ім’я і прізвище, а також почати займатися зовсім іншою діяльністю! Що це за посібництво злочинцеві? Він хоче, щоб його всі боялися, і всі слухняно бояться…» — та частина мене, яка рвалася в бій, забрала владу в свої руки.

Шкода, що я вміла роздвоюватися тільки у власній уяві. Перш за все необхідно було бодай трохи заспокоїтися. Мене раптом осяяло. Паралельно намагаючись повідомити про свої наміри режисерці, я полізла в сумочку.

— Знаєте що, — радісно сповістила я, коли та вже почала длушпатися в замку ключем із величезної в’язки, — я дещо придумала. Не стільки терпіти не можу погроз, скільки… — я відчайдушно силкувалася підібрати слова, тому ляпала губами, як викинута на сушу рибина, — скільки не люблю однобічного листування. Завжди потрібно залишати людям можливість зворотного зв’язку, чи не так? Розумієте, — я знову згубила потрібні вирази.

Зінаїда Максимівна припинила війну з замком, жоден ключ до якого так і не підійшов, і з побоюванням глянула на мене.

— Може, води? — стурбовано запитала режисерка.

— Ні, - я втратила надію будь-що пояснити, — краще чорнила.

— Ви п’єте чорнило?! — Зінаїда Максимівна здивовано підняла брову. Якби на таку відстань підняла брови я, то ця деталь мого обличчя просто скотилася б на підлогу з потилиці. Для обличчя ж режисерки якісь сантиметри були сущими дрібницями. Так, то була справді велична жінка.