Ирина Потанина - Історія однієї істерії

— Всім дякую. Зняли вправу. Розминку скінчено, — почувся знайомий бас звідкілясь із першого ряду.

На кілька секунд запанувала рятівна тиша. Загадкова молодь, яка, певне, й представляла акторів даного колективу, поступово перекочувала до зали. Хлопці, півголосом перемовлялися, завбачливо косуючи при цьому в бік першого ряду. Ніхто не посміхався. Попри «веселенькі» тони своїх убрань, юнацтво мало доволі розгублений вигляд. Оцінюючи зовнішність цих індивідуумів, я мимоволі подумала, що моя Настуся дуже навіть пристойна з першого погляду.

«Нічого, — казна-звідки взявся песимізм, — це ж тільки початок. Вони ж старші за Настусю…»

Я легковажно відмахнулась від цих зловтішних висловлювань, бо вирішила, що, зрештою, в Настусі власна голова на плечах. І якби ця голова була хоч і абсолютно лиса, як у однієї з акторок, що прослизнули повз мене, від цього любов до неї найближчих родичів меншати не повинна. Від думки, що я могла б бути родичкою лисої дівки, яка ганяла залою, мені стало моторошно. Авжеж… Хоча я все життя й вимагала, щоб ненька народила мені старшого брата, все-таки мусила визнати, що з сестрицею мені, загалом, поталанило.

— Зінаїдо Максимівно, — я боязко подала голос, привертаючи до себе увагу.

Режисерка підвелася, загрозливою горою нависла над доброю чвертю глядацької зали. З вражаючою для настільки значної комплекції грацією, не випускаючи з рук попільнички, а з зубів — довгого витонченого мундштука, вона попливла мені назустріч. З вигляду їй було років п’ятдесят.

«Ось тобі й пані Гурченківського типу…» з блискавичною швидкістю промайнуло в моїх думках.

— Детектив Кроль? — вона оцінюючим поглядом ковзнула по моїй постаті й осудливо похитала головою. — Господи, вітер подме — розвалишся. Бідолашна… Нічого, добре працюватимеш — я тебе відгодую. Будеш велика й красива, як я!

Я чемно кивнула й мимоволі зробила кілька кроків у бік виходу.

— Ти сиди поки що, спостерігай. Мені частину акторів відпустити треба. Речі можеш повісити в шафу. Спекотно в нас. Не бійсь, репетиція сьогодні ненадовго.

Я слухняно опустилася в крісло одного з рядів.

— А! — заволала режисерка. — Всього їх треба вчити! Кажу ж, спека в нас!

Майже силоміць вона відібрала в мене сумочку й плаща та повісила їх у шафу.

— У нас тут не базар і не громадський транспорт, щоб одягненими сидіти! — зважаючи на те, що Зінаїда Максимівна говорила все це не мені, а своїй трупі, я просто стала жертвою показового виховного процесу. На таке можна було й не ображатися. — У нас тут дім, розумієте? — провадила режисерка і, схоже, її слова досягли мети. Актори закивали на знак згоди.

— Так, кому там треба було йти? — громовим голосом прогарчала режисерка, повертаючись на своє місце в першому ряду. — Кириле і Ксеніє, працюєте пластичний епізод у вітальні, — два силуети відокремилися від юрби акторів і кинулися виставляти на сцену якісь декорації, — решта — в залі. Стасе, давай фонограму.

Я мигцем глянула на Настусю. Дитина була в очевидному захваті. Оченята палали; вони були просто прикуті до сцени й буквально поглинали все, що там відбувалося. Але не це головне. Плеєр, якого Сестриця виймала з вух тільки в крайніх випадках, зазвичай лише стишуючи звук під час розмов із будь-ким, лежав, цілком забутий, на сусідньому сидінні. Здається, Сестриці й справді були цікаві театральні репетиції.

Зазвучала музика. Патлатий, трохи сутулий Кирило й коротко стрижена тендітна Ксенія, обоє неприродно напружені, зайняли вихідні позиції. Одяг їх цілковито облягав, що робило їхні постаті якимись зовсім крихкими.

— Стола підсуньте! — закричала раптом режисерка, так, начебто від місця розташування цього самого столу залежала доля цілого світу. — Стола підсуньте, сволото!

Актори перезирнулися, Кирило набрав повні груди повітря, вочевидь наміряючись обуритися. По тому приречено махнув рукою, мовляв, простіше виконати, ніж сперечатися, та підсунув стола трішки лівіше.

— Прибрати музику! — загарчала Зінаїда Максимівна. — Ну, що ти пхаєш? — накинулася вона на Кирила, який через необґрунтовані претензії аж губи покусував. — На дідька ти його пхаєш?! Не перший же день працюємо! Ви повинні мене розуміти! Якщо я кажу: «Підсуньте стола» — виходить, я просто обмовилася! Треба пересунути стільця. Невже не зрозуміло?!

Зінаїда Максимівна грізно блиснула очима у відповідь на мій здавлений смішок, після чого швидко стягла з ноги капця і, не цілячись, пожбурила його в порушника тиші. Стоптаний рожевий капець просвистів просто в мене над вухом і приземлився трішки далі. Настуся захоплено кинулася його шукати. Відверто кажучи, я вже нічого не розуміла.