Ирина Потанина - Історія однієї істерії

Театр, як відомо, починається з вішака. Студентський театральний колектив «Сюр» винятку не складав. Щоправда, в цьому випадку йшлося не про річ, на яку вішають одяг, а про загальну атмосферу в колективі.

— Там такий «вішак»! — Настуся, вже встигла перемовитися слівцем із кимось зі знайомих акторів трупи й нетерпляче переступала з ноги на ногу біля входу в БК. Вона витріщала очі та розводила руки в боки на знак найглибшого зворушення.

— Який такий «вішак»? — суворо перепитала я, намагаючись зберігати байдужий вираз обличчя.

— Точно не знаю. Але зрозуміло, що «вішак» повний, — багатозначно запевнила Сестриця. — Всі якісь пригнічені, майже не розмовляють. Я не розпитувала, в нас це не модно. Але там щось не те — факт.

«М-да, — похмуро подумала я, — з такої помічниці користі мало буде. Треба її засадити в офісі на телефон. Нехай дзвінки приймає. Заразом і думки формулювати навчиться».

Зовнішній вигляд Сестриці цілком міг слугувати їй за найкраще маскування. Жодна розсудлива людина не запідозрила б у цій «дівчинці з плеєром» детективову асистентку. До її темно-синього рюкзачка навряд чи вліз би навіть більш-менш придатний для роботи записник, не те що справжній зошит, такий необхідний при нашій роботі та моїй слабкій пам'яті. Закута в джинсу з популярними декоративними китицями, Настуся невтомно пританцьовувала на місці, безглуздо переставляючи туди-сюди кросівки на платформах, більше схожі на важкі праски епохи бідолашної Попелюшки.

— М’язи ніг тренуєш? — я презирливо глянула на сестрицине взуття й вирішила не втрачати нагоди попрактикуватися з педагогіки. — Таку вагу на собі тягати!

Настуся здавлено захихотіла, потім глянула на мене своїми, на щастя, ще не відданими на роз’їдання косметиці, очицями й незворушно відповіла:

— Це замість п’ятака в кишені. Щоб вітром не віднесло.

Цього разу не втрималась і захихотіла я. Все-таки не хотілося здаватись так легко.

— А сережку чому не на те вухо начепила? — не відставала я від сестри. — Поспішала дуже?

Настуся спочатку навіть не зрозуміла, про що це я, та заходилась зацікавлено обмацувати власні вуха.

Густі русяві Сестрицині кучері — предмет наших із ненькою заздрощів і гордощів — були прим’яті джинсовою бейсболкою і сором’язливо заправлені за вушка. Чомусь жіночність у нинішньої молоді не вважалася гарною рисою. Зате вважалися такими всілякі ознаки мазохізму в стадії розвитку. Ні, до татуювань у Настусі поки ще не дійшло (для цього Сестриці спочатку довелося б змінити батьків і сестру), але ось до проколювання трьох дірок у одному вусі вона вже докотилася.

— Дуже поспішала, — підтвердила нарешті й раптово посмутнішала Настуся, коли осягнула почуту від мене претензію. — Бачу, що дарма. Якщо я так тобі не подобаюся, можеш зі мною не спілкуватися!

Тільки сварки з асистентом мені й бракувало! І чого я причепилася? Сама, коли фарбувала свої кучерики синькою та малювала тінями кола навкруг очей, зображаючи запекло-вільного неформала, була не набагато старша за Настусю.

— Слухай-но, Сестрице, — примирливо почала я. — Хоч би ти була й негром похилого віку, все одно я не могла б із тобою не спілкуватися. Родинні інстинкти, знаєш…

Дитина й не думала приходити до тями, а накопилила губи й задивилася кудись у бік найближчих кущів. Погляд її виражав таку глибоку тугу й рішучість порвати з цілим світом, що якби на місці кущів, скажімо, був ставок, я б серйозно стурбувалася, чи не збирається Сестриця кинутися в крижану воду.

— Гаразд, обіцяю, що більше не обурюватимуся з приводу твого стилю, — вичавила я з себе нарешті.

Сестриця миттєво засяяла. Просто дивно, з якою легкістю Настуся вміла перестрибувати від настрою до настрою.

«Взагалі, якщо вона й далі залишатиметься настільки вразливою, спрацюватися нам не вдасться, — подумала я. — Все-таки в офіс її. На телефон. Зрештою, тут може бути навіть небезпечно…»

Ніби на підтвердження моїх міркувань про небезпеку детективної діяльності звідкілясь ізсередини БК почувся дружний крик. Я мовчки кинулася туди.

— Ось бачиш, — Настуся бігла за мною і при цьому торохтіла без упину, — я ж попереджала, що «вішак». Майже не розмовляють, зате репетують. Масовий психоз.

Я рвучко відчинила двері до глядацької зали й нерішуче застигла на порозі. На сцені півколом стояли з десятеро дуже незвичайно вбраних молодиків і дівчат. Дивлячись кудись у глибину зали, вони зосереджено волали, всім своїм виглядом демонструючи напружену роботу. Про всяк випадок я озирнулася. Як і очікувалось, нічого жахливого на задніх рядах не було.