Ирина Потанина - Історія однієї істерії

Як добре, що все добре закінчується.

— Катерино! — посміхаючись, прошепотів мені Георгій, — Катерино!!!

На цьому чудовому місці я й прокинулася.

«Ну що ти будеш робити, — застогнала подумки. — Ну чому, якщо все добре — значить, уві сні… Га?»

— Катерино! — виявилося, Георгій і справді кликав мене. — Слухай, я тут зараз подумав. Знаєш, я вчора тобі не сказав — зараз скажу. Шумилов просив передати тобі купу подяк. Перепрошував, що не вірив у тебе. Та й від себе хочу повідомити. Ти молодець! Ти — гарний детектив. Мабуть, я навіть довірятиму тобі самостійне ведення серйозних справ…

— Боже борони! — прокинулась я. — Нізащо! В житті я більше не вирішуватиму нічого самостійно.

Отак завжди! Коли мені життєво важливо розкрутити якусь справу — він мені не довіряє. Але як тільки я приймаю рішення назавжди позбавити себе відповідальності, — Георгій миттю перекладає на мене все найсерйозніше.

— Ти жартуєш? Ну добре, не довірятиму.

Ну, оцього вже не буде! Відсутність довіри мені теж не сподобалося. Я кинулася сперечатись і заплуталася у власних бажаннях.

Ми з Георгієм дотепер не можемо визначитися, яку ж усе-таки роль я повинна грати в нашій агенції. Щойно приходжу до якогось конкретного рішення, Жорик миттєво починає наполягати на протилежному. Він, щоправда, вважає, що відбувається інакше. Буцімто щойно він впокорюється хоч із якимось моїм рішенням, воно відразу видозмінюється і перебігає у ворожий табір. Наша нині вже майже доросла дочка, сміючись, називає цю тему «необхідним каменем спотикання». Мовляв, ця суперечка для того й існує в нашій родині, щоб ми ніколи не могли її завершити й узятися до з’ясування стосунків у більш серйозних речах.

P.S. За два місяці по нашому благополучному виходу з підвалу відбулася прем'єра спектаклю «Оповідання для тварин».

Зал аплодував стоячи…