Ирина Потанина - Історія однієї істерії

— Любий, — я швидко поклацала пальцями перед натхненним Жориковим обличчям, — це все, звичайно, добре. Але є одне малесеньке нестикування… Наш режисер — жінка.

— Справді? Ну, звісно, — Жорик спустився з небес на землю і негайно почав обурюватися, — навіть режисера собі нормального знайти не можуть!

Періодично Георгій набував щирої впевненості, що приналежність до жіночої статі є для будь-якої особи серйозним недоліком.

— Я все-таки піду чого-небудь пожую, — примирливим тоном докинув він, коли наобурювався досхочу.

Я багатозначно постукала кулаком по чолу й подалась готуватися до виходу. Відвідування театру вимагає ретельних приготувань. У глибині душі я вже вирішила будь-що-будь довести справу режисерки до кінця. На зло Георгію. Не хоче злазити зі своєї «високості»? Ну і нехай. Не дозволю цій прикрій деталі псувати репутацію нашої агенції. «Order» береться за будь-які справи й завжди перемагає. Навіть добре, що справу режисерки Георгій вважав дрібною. Я нітрохи не сумнівалася, що насправді все це виявиться вартим уваги. І буде моєю першою самостійною справою.

— Слухай-но, — Жорикові було нудно харчуватися на самоті, тому він ходив за мною слідом, розкидаючи по квартирі крихти від бутерброда, який саме поглинав, — я ось тут подумав — нам, певне, час уже розмножуватися… У тому сенсі, що розширюватися…

— Це ти про що? — підозріливо примружилась до свого відображення в дзеркалі. — Мені ось навіть нафарбуватися ніколи, а ти…

— От, я ж саме про це! — зрадів з нашого взаєморозуміння Жорик. — Нам потрібно взяти собі справжню секретарку… Тоді вивільниться безліч часу. Не потрібно буде чатувати біля цього дурнуватого телефону…

— По-перше, ти ніколи не ризикнеш залишати квартиру на сторонню людину, — нагадала я Жорикові про його власну потайливість, — по-друге, їй потрібно буде платити…

— Так, — тяжко зітхнув Георгій, — я про це якось не подумав.

Знову задзвонив телефон.

— Детективна агенція «Order»! — Жорик схопив слухавку, цілком автоматично повторюючи моє щебетання, потім опам’ятався. — Тьфу! Тобто, детектив Собаневський слухає.

— Георгію, здрастуй, — телефонувала моя ненька, причому, очевидячки, в глибоко напруженому стані, — якщо там поблизу спостерігається моя дочка й ти від факту її наявності ще не на межі нервового зриву, то передай їй слухавку, будь ласка.

— Так, мамусю, — якомога спокійніше відгукнулась я.

«Ну, чому мене оточують самі божевільні? В одного — зоряна хвороба, в іншої — хронічна істерика!» — поскаржилась я подумки самій собі.

— Значить, так, — матуся карбувала слова, що свідчило про крайню стадію нервової напруги, — ти повинна на неї бодай якось вплинути! Нас, батьків, за ніщо тримає, вчителям грубіянить. Допомагати відмовляється. Слухає якусь моторошну музику і вважає, що має власні справи. Мовляв, не чіпайте мене, я зайнята!

— Мамусю, можна я вплину на неї завтра? Сьогодні мені вже ніколи.

Ішлося про мою молодшу сестру. Сестриця Настуся останнім часом якось не могла порозумітися з ненькою. Чи то ненька не могла порозумітися з Настусею — розбиратися у всіх нюансах їхніх взаємин мені теж було ніколи.

— Ні! До завтра я не доживу! — ненька виговорилася, тому поступово починала заспокоюватись. — Я всіх розумію. У дівчинки перехідний вік. Я чесно терпіла. Але повинна ж бути межа. В усіх книжках написано, що цей вік у них до 15 років. Учора, як ти знаєш, їй виповнилося 15… І що? Анінайменших змін у поведінці. Як був перехідний вік, так і залишився. Я більше не маю наміру це терпіти!

І тут мені сяйнула Геніальна Ідея.

— Жорику, ми візьмемо Настусю до себе в секретарки? Неньці для заспокоєння, тобі на перевиховання.

— Ну, якщо добре поводитиметься… — примружився Жорик, який чудово розумів, що Настуся давно вже підслуховує материну розмову з паралельного апарата, — якщо батьки на неї не скаржитимуться…

— Не будуть! — заволала Настуся, виказуючи свою присутність на лінії. — Бо я їм тут таке влаштую!

За кілька хвилин угоду було укладено. Я беру Настусю до себе на стажування, за це сестриця обіцяє добре поводитися вдома і в школі. Працюватиме вона в мене по чотири години на день і навіть отримуватиме за це певну платню. Коли Настуся почула про театр «Сюр», відразу радісно закричала, що знає відтіля купу люду, й заприсяглася чекати на мене біля входу в БК, у якому проходили репетиції.

«Це ж треба, як гарно все складається, — безтурботно подумала я, категорично відмовляючись бачити в цьому щось підозріле, — захотіла самостійної справи — з’явилася режисерка, захотіли вигідного секретаря — з’явилася Настуся… Просто чудово».