Ирина Потанина - Історія однієї істерії

— Ні! — в сум’ятті через кричуще нерозуміння заволала я. — Я ним пишу! Чи знайдеться у вас щось таке, щоб писало, бо в моїй ручці скінчилося?

— Прошу, — режисерка й оком не змигнула, а тільки застромила руку в неосяжну кишеню своєї плетеної кофти й витягла звідтіля чорний маркер.

Подібна схожість знаряддя праці зі знаряддям злочину породила в мені нові виверти фантазії. Здається, в атмосфері цього театру літала якась бацила, що змушувала здоровий глузд випаровуватися з голів і перетворювала людей на жадібних мисливців за красою сюжету. Нічим іншим свої подальші дії я пояснити не могла.

— Чудово! — радісно повідомила я, відчуваючи раптову наснагу. — Зараз ми відповімо цьому негідникові його ж зброєю! Чи не пожертвуєте фольги від сигаретної пачки?

Режисерка знову полізла в кишеню.

— Здається, нічим не зможу допомогти, — пробасила вона, коли ретельно обмацала щось в утробі кофти, — в цих сигаретах нема фольги.

— Ет, — із досади скривилась я, — нічого, скористаюся звичайним аркушем із записника. Хоча, шкода, не вийде так гарно, як хотілося б.

Я видерла аркуша з власного записника, на мить замислилася над формулюванням, по тому написала: «Припиню, якщо поясниш погрозу. Що значить „втрачу близьких“? Через що?» Далі я склала аркуш удвічі, й розмахуючи ним над головою, пошепки поцікавилася в режисерки:

— Як гадаєте, куди покласти, щоб він знайшов?

— Хто? — так само пошепки запитала Зінаїда Максимівна, і я раптом виразно відчула, що справляю на неї враження, подібне до того, яке вона справляє на мене. Іншими словами, режисерка вочевидь побоювалася за моє психічне здоров’я.

— Той, хто написав записку мені. Адже можливий варіант, що він стежить за нами зараз? Йому цікаво довідатися про мою реакцію на погрози і все таке… — я все-таки вдалася до пояснень. — Написала йому відповідь. Потрібно покласти записку в таке місце, з якого, не надто побоюючись викриття, зловмисник зможе забрати її. Розумієте?

— А що в ній написано?

— Так, нісенітниці всілякі. Та хіба не все одно? — страшенно задоволена своєю ідеєю, провадила я. — Ми втягнемо злочинця в листування і зможемо спіймати його, коли він забиратиме чергову відповідь…

— Ну, — режисерка знизала плечима й цим створила навколо себе невеличкий смерч, — покладіть на щит пожежної безпеки біля сходів… Або хтось зі сторонніх прочитає, — тут же, крім нас, ще безліч колективів займається, — або прибиральниця завтра вранці замете. Навряд чи той, хто пише ці записки, так ризикуватиме… Що, як ми вирішимо стежити за цим місцем?

— Але ж він стежить за нами й бачить, що ми не стежимо за ним! У тому сенсі, що ми в іншому крилі будинку.

— Це якщо стежить.

— А якщо не стежить, то взагалі не довідається про наявність цієї записки! Але спробувати все одно варто.

— Спробуйте, — в черговий раз тяжко зітхнула режисерка, — зізнатися, ви лякаєте мене нереальністю своїх надій… Боюся, що маю підстави сумніватися в успіху вашої витівки…

— Бійтеся, — з гідністю кивнула я та помчала до сходів. — Агов, лиходію! — про всяк випадок прогорлала я, стоячи на сходовому майданчику.

— Це ви мені? — долинуло звідкілясь згори.

Наявність когось стороннього на сходах у мої плани не входила.

— Ні, ні, — запевнила я співрозмовника, — я з театру «Сюр». Роль репетирую.

— А я дресирувальник, — долетіло згори, — приборкувач левів. Може, позбавите мене кепського прикладу й не репетируватимете на спільних сходах? Покурити спокійно не даєте!

Я не знайшла, що відповісти й розгублено замовкла, кленучи наш Міноздоров за те, що той попереджає недостатньо активно.

«Нічого. Не може ж він курити вічно!» — промчало в думках.

І негайно ж далеко вгорі почулися кроки та рипіння дверей, що вели в коридор.

— Отож! — продовжила я свій монолог. — Якщо ти мене чуєш, то знай, що я написала тобі відповідь і залишаю її тут, на ящику.

«З таким самим успіхом ти могла просто прокричати свою відповідь у тишу сходового майданчика. Якщо зловмисник тебе чує, звичайно. На його погляд ти поводишся більш ніж підозріло. Нічого з твоєї витівки не вийде», — заявив песимізм.

«Тільки в тому разі, якщо в зловмисника взагалі відсутня цікавість, або якщо в дану хвилину відсутній він сам», — відповіла я та кинулася назад до Зінаїди Максимівни. Та й досі копирсалася в замковій шпарі.

— Уявляєте, згубила потрібного ключа! І як тільки він від в’язки відчепився? Вічно я що-небудь забуваю внизу, в залі! Минулого разу теж цього ключа там залишила. Але тоді він у мене не висів на спільній в’язці… Ет, старість не радість, — гула вона, — гадала, може який інший підійде, в нас тут у БК у всіх двері однакові… Дідька лисого! Як нерідні! Піду, пошукаю. Може, в залі де лишився…