Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, — ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться — і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до речі, не на їхній землі. А тут — дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися — от і зазирнув… На свою голову. Бо його мій родич, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж — перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.

За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає:

— Ні, ото вже як не щастить, то не щастить. Хоч плач.

— Братику, — кажу йому, — тобі в школі Валентина Спиридонівна за ліричні відступи в творах оцінку знижувала?

— Навпаки — підвищувала!

— То це ти тепер нас дістаєш своєю освіченістю? Що таке? Кажи по-людському.

— Так оця справа з Сорокою… Не тим боком повернулася.

— А чого раптом? Отой старший із району казав же — класичне самогубство. Головне — статистику не псувати. Закрити наступним кварталом. То чого ж ти?

— Бачиш, сестричко, не скажу, що з легким серцем, бо все ж таки земляк, але всю цю справу закривати я почав без особливих переживань. Тим більше, що експертизу надіслали швиденько, не тягли. Видимих слідів насильства на тілі покійника не виявили, окрім помірної дози алкоголю, в крові нічого не зайвого. І взагалі — картина така, що на той світ Сорока сам полетів, без сторонньої допомоги.

— Я так тебе зрозуміла, що ніхто бідолаху не впоїв до гикавки, щоб у зашморг встромити, і по голові попередньо не дав.

— Саме так.

— Так чого тобі до повного щастя не вистачає? Посмертної записки?

— Не завадило б, але це не обов’язково. Мотиву немає.

— А по-людському можна?

— От чого він у зашморг поліз, ти мені не скажеш?

А й справді — чого? Через горілку? Дурня… В нашому селі всі потрохи вживають, і він не більше інших. Дружина задовбала? Ну, сварилися, бувало, але, знову ж таки, хто з нас у сімейному житті — янгол? Навіть я на свого Павла часом цитькаю, щоб не наврочила якась сатана. Тещу надумав полякати? Так у нього теща вже давно померла. І не так він уже її любив, щоб скучити…

— Що, сестричко, мовчиш?

— Думаю.

— От і я так. Думаю з ранку до вечора. Боргів Сорока не мав, державними секретами не торгував, бо хто б йому довірив ті секрети. Рекет на нього не наїжджав, що там з його кіоску візьмеш? Зауваж: про те, що ця точка кілька днів зачинена, згадали тільки тоді, коли його мертвим знайшли. Он Зятя теща на півгодини пізніше розбудить — вже черга під генделиком.

— Так якого ж він…

— От із цим я до тебе й прийшов.

— Ну, раз із цим прийшов, то скидай для початку кашкета і застібни кобуру. А то он — племіннички вже позирають ласим оком, як у дядька пістолет потягти і постріляти десь понад річкою.

— Тобі жарти, а мені справу перекваліфікували.

— А це як?

— А так, що до вчорашнього дня йшлося про невмотивоване самогубство, а від сьогодні — про вбивство. Ймовірно — з ревнощів.

— Свят, свят, свят! Це хто ж таку дурню нагородив?

— Не дурню, а нову версію, згідно заяви потерпілої сторони.

— Братику, всім ти хороший, крім одного. Як тільки починаєш хвилюватися, так середня школа міліції з тебе пре. Це що — Сорока з того світу заяву написав? Він же у нас потерпілий.

— Даремно насміхаєшся. Вдова його, Сорочиха. Як тільки від родичів примчала, так одразу й заголосила: знаю, мовляв, хто його у зашморг запхав!

— І хто?

— Не повіриш — на Зятя бочку котить.

— Що, на Зятя? Та він же, коли йому допечуть, “зар-р-ежу!”, а не „повішу!” кричить. Але щось я не пам’ятаю, щоб він когось “зар-р-езав”. То у них, кавказців, жарти такі.

— Хороші жарти! Я його ледь-ледь у начальства відгавкав, щоб у район не везли, в їхнє капезе. Випросив підписку про невиїзд.

Тут уже я загнала малолітніх спадкоємців спати і спитала у брата:

— У тебе знову обід на вечерю наїхав? Сідай до столу.