Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

Навколо збирався натовп. Жінка, котра вже посадила куплене порося в мішок і збиралася йти, повернулась і вигорнула його з мішка назад у загородку.

— Я передумала. Поверніть гроші!

— Що ви нам комерцію перебиваєте! — загорлав продавець. — У мене найкращі поросята на весь базар! А тут прийшли, розумієш, аферисти, наклеп зводять!

— То це міліція вам — аферисти? Ну що ж, я маю право затримати вас без пред’явлення звинувачення на три доби. Арештую і ваш товар.

— Так вони ж за три доби з голоду здохнуть!

— Їх будуть годувати. Отож, якщо вони за ці три доби не здохнуть — підозру з вас буде знято. А ні — тоді й поговоримо, хто аферист.

Злякались. І розгубились. Бо добре розуміли, що поросята три доби не протягнуть.

— Слухайте, а може ми того… миром усе владнаємо?

— Тобто?

— Ну, ми вам інше порося дамо замість здохлого.

— По-перше, не “нам”, а ось людям, котрі на вас заявили. По-друге, здохло двоє поросят. По-третє, яких ви їм дасте — цих? Так вони теж завтра здохнуть.

— А куди нам їх дівати? — буркнув один з продавців, але другий стусонув його під ребра.

— Цих вам, мабуть, зарізати доведеться. І м’ясо — самим з’їсти. Хай но тільки я дізнаюся, що ви поросятиною торгували!

— І компенсація моральних збитків! — підказав Шериф.

— А, так! Двома свинками ви не обійдетеся. Ці люди, шановані люди, до речі, понесли великі моральні збитки. Погляньте на жінку — вона так перенервувала, що її ледь у лікарню не поклали. А це набагато дорожче обійдеться.

— Ну, ще парочку підкинемо!

— Десять! — аж захлинувся від власного нахабства мій братик. Але продавці й на двадцять погодилися б, аби тільки їх не посадили.

— Це ти правильно сказав: десять, — задоволено сказав Шерифові колега — Якби вони трьома-чотирма відбулися, то скоро б знову за своє взялись. А так — перш, ніж поросят труїти, двадцять разів подумають… Ні, ти скажи! Знають же, що людям зло роблять… А роблять!

Отак на нашому обійсті з’явилося, щоправда, не десять, а дев’ять молоденьких свинок. Десятий був кабанчик, його невдовзі пустили на м’ясо.

Дітям моїм свинки дуже сподобалися. Вони їх одразу обізвали гаремом і нарекли екзотичними іменами: Зульфія, Зухра, Заріна. Не обійшлося і без Гюльчатай. Досить скоро баришні почали виписувати кола біля свого благовірного. Отак кабанчик із Хрюньки перетворився у кнура на ім’я Коханий. І уявіть собі — звання своє відробляв чесно.

Почали заходити сусіди, сватати до Коханого своїх свиноматок. Я відмовляла. Бо по-перше, це вам не колгосп, кнура-розплідника берегти треба, а по-друге, хто його зна, яку заразу він може підхопити від сторонньої баби… тьху, свині. Свої свинки чистенькі, аж рожеві, а сусідські з болота не вилазять.

Отож, зайшла я, як завжди, ввечері до свинарника, почухала Коханого, налила водички і автоматично перерахувала гарем: раз-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять… десять! А ця звідки? Хоч і вимита, але від нашого гарему трохи відрізняється. По-перше, Коханий на неї зовсім не дивиться. Зате його подружки терпіти підкидька не бажають. Особливо Гюльчатай, котра щосили відштовхує зайду від корита, а тим більше — від глави сімейства.

Два дні чужа свинка жалібно тулилася в кутку загородки. А на третій зранку я побачила через вікно, як до нашої хвіртки прямує мій колишній однокласник Федька Тищенко.

— Федю, — гукнула я з дому, — хочеш, я вгадаю, що ти мені оце зараз сказати збираєшся?

— Вгадай.

— “Марусю, — лагідненько залепетала я, підробляючись під Федьчині інтонації, — до тебе часом моя свинка не забігала? Третій день шукаю”. Так, чи ні?

Тищенко закліпав очицями.

— Телепатка… А як ти знаєш, що то моя свинка? Вона якраз “в охоті”. Така ж капосна, така шкодниця, паркан підрила — і чухнула. То кажеш, вона у тебе?

— Ти прекрасно знаєш, що у мене. Сам же й приніс. І до Коханого підпустив.

— Я? Приніс? Що це ти вигадуєш? Нікого і нікуди я не носив, слово даю!

Я ще зі школи затямила собі: коли Федька Тищенко дивиться на вчительку ясними очима, погляду не ховає, говорить тихо, чемно і з найчеснішим виразом на писку — так і знай, бреше. От коли правду говорить, червоніє, затинається, бо мучить його думка: я ж правду кажу! Ану, як не повірять? От прикро буде!

Але зараз Федюня не червонів і погляду не відводив. Тому я взяла його за рукав і потягла за хлів.

— Бачиш — у нас тут глина. Павло висипав, коли під фундамент копав. Ми сюдою не ходимо. А свинка твоя тільки тут могла пробратися. Ну?