— Що — ну?
— Ну і де її сліди? Чи вона в тебе у гумових чоботях ходить? Он від гумаків слідів скільки хоч — туди й назад. Твоїх, між іншим. І по них видно, що “туди” ти щось важке тяг, а назад — ні!
Федя ступив на глину, відступив назад і ошелешено глянув на однакові відбитки. Отут він почервонів і почав затинатися.
— Ма-а-арусю, я ж у тебе свиней не крав.
— Ото ж то. Як розкажу — все село сміятиметься.
— Ма-ма-русю…
— А знаєш, чого сміятимуться? Бо Коханий до твоєї баришні, хоч вона й “в охоті”, і близько не підійшов.
— Оце вже свинство! — образився у найкращих почуттях Федя.
— Хто б казав. Добре, пожалію тебе. Ми тут збиралися Коханому ще одну молоденьку прикупити, щоб уже десять було. Продаси нам цю — і забудемо.
— За скільки?
Я назвала ціну.
— Здирство! Краще я її сам заколю і продам!
— Так? А ти порахуй квиток до базару й назад, на зупинці паритися, в дорозі туди-сюди по спеці трястися, продаси-не продаси, а день втратиш. Прикинув? А якщо заколеш, скільки з тебе того м’яса сусіди та родичі на свіжину задаром розтягнуть?
— А у тебе не розтягнуть?
— Зараз! Я сама кожного халявника так розтягну, що комариком запищить. Тож, Федю, не крутися, бери гроші в руки і бувай.
Куди було Феді діватися? Мій Павло, як дізнався, лише руками розвів:
— Знав я, що у мене жінка мудра, але щоб така хитра — навіть не здогадувався.
І от цікаво: звідки наш гарем дізнався, що зайда вже не зайда, а своя? Того ж дня вона плямкала біля корита разом з усіма, а ще за пару днів уже не рохкала, а млосно воркотіла. Значить — через три місяці, три тижні і три дні матимемо додатковий прибуток у свинячому сімействі.
А діти нарекли свинку Федорою.
Не всі ж тії та сади цвітуть,
Що весною розвиваються…
(народна пісня)
Розповіла я про цю пригоду лише братикові-Шерифу, по секрету. Він побожився, що мовчатиме, подивувався моєму, як він сказав, детективному таланту. Певно, тому, коли в селі сталася біда, він кинувся до мене по допомогу.
Я якраз того дня мила холодильник. Аж тут увірвався братусь, у формі, при зброї і з виряченими очима.
— Сестричко — рятуй! Кидай усе і бігом зі мною! І Павла клич!
— Ага, зараз! А холодильника Коханий помиє? А харчі на такій спеці зіпсуються, ти їх потім поїси?
— Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій — клянуся, сам помию.
Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить — то щось справді сталося. А родич підганяє:
— Бігом, бо сліди затопчуть! Я, правда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.
Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.
— Які сліди? Інопланетяни прилітали, чи вовки у баби Софи гусей подушили?
— Ти що — смієшся? Які вовки. У нас “висяк”! Тьху! Заговорився з тобою! Повішеник!
Отакої!
— Хто? Свій чи чужий?
— Та свій. Здається, Сорока. В тому нічийному хлівчику, що на межі городу баби Софи. З району вже їдуть, діда я в капезе закрив, щоби нікому не розляпав, а ви з Павлом підете за понятих. Тільки б ніяка зараза не пронюхала!
Авжеж! У нас таких “зараз” у Великих Колодах — вважай, у кожному дворі. Не встигла ще наша трійця вибігти на вулицю, як раптом понад самим вухом:
— Сірожа! Бігом! Коло баби Софи повішений у шопі!
Шопами у нас у селі чомусь хлівчики звуть. А кричав сусідський малий, аж присів, сердега, від напруги. І гукав він такому ж шмаркачеві — молодшому Феді Тищенка, аж на той кінець села.
Абзац!
Доки добігли, точно: половина населення вже тут. Притисли Микитовича аж до дверей шопи, кричать, руками махають. А решта, хто далі живе, вже звідусіль набігає.
Шериф від такого нахабства аж зблід. А потім як закричить, де й голос узявся:
— Ану марш усі за ворота! Бо зараз стріляти почну! Спочатку в повітря, потім по ногам. Микитовичу, а ви у нас влада, чи … вашу мать? Складіть мені списка всіх, хто лізе! Я їх потім за перешкоджання слідства притягну, напозичаються на штрафах!
Односельців моїх налякала не погроза стрілянини, а магічне слово “штраф”. Миттю відкотились аж на той бік вулиці, перемовляючись і ойкаючи. Шериф не вгавав:
— Васю! Котрий Дизель! А ти чого рота роззявив? Оно під криницею поламане дишло лежить! Бери, ставай коло Микитовича і як хто влади не послухається — одразу в лоб! Тільки не до смерті, досить із нас одного покійника.
Читать дальше