Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

А от москалів якраз у нашому селі Великі Колоди і прилеглому до нього хуторі немає. Є євреї — в кількості одна штука. Прибився у Великі Колоди з великої ж любові. І ще — зять баби Софи, котрий “кавказької національності”, з таким хитромудрим іменем, що баба, коли писала дочці листа у місто, починала його так: “Здрастуй, дорога доню Галю… і твій муж”. Доня Галя давно вже під мамине крило повернулася, її муж справно служить у баби Софи зачухою — “завідуючим чужим хазяйством”, приймаком, себто, українську мову вивчив (з поваги до тещі, слухай, вона ж мене сином називає!), а теща ніяк його імені не вимовить, тому й звертається: синку! Але то таке. Я про інше.

Те, про що я маю розповісти, могло статися в будь-якому селі нашої України, будь-якого року після 1991-го. Тому не питайте, в якій області наше село. Яка різниця, всі ми — українці.

Наші Великі Колоди і прилеглий до них хутір Малі Пеньки — не обласний центр і навіть не районний. Але останні …надцять років життя у нас, хвалити Бога, цвіте і буяє. Завдяки об’їзду.

Пояснюю: спочатку гавкнулася траса, що через райцентр ішла. А отой об’їзд зробили через наші Великі Колоди. І навіть залатали асфальтом найглибші дірки в бруківці, ще й дорожні знаки на додачу пришпандьорили. І загуло на наших тихих вуличках, задеренчало і забібікало. Навіть уночі.

Ремонт основної магістралі затягнувся. То інвесторів не знаходили, а коли знаходили — інвестиції розкрадали. То цемент для бетону виявлявся не тієї марки, зате чудово підходив для будівництва котеджів у мальовничих куточках нашого краю. То ще щось заважало. Тому об’їзна дорога поступово перетворилася на головну. І почала обростати, як кажуть вчені люди, інфраструктурою. Спочатку розквітла вже зовсім занедбана чайна на три столики. Потім кіоски на узбіччях повистромлялися, а за ними і генделики. А коли Василь на прізвисько Дизель переробив свій рідний городець на автостоянку для ТІРів і пробив заправочку — навіть ліниві збагнули, що жити при дорозі, як отой будяк, у наші часи вже не випадає.

Це добре, що нашого полку сільських капіталістів приросло. Бо досі тільки ми з моїм Павлом на власній свинофермі парилися. А решта люду сиділо, склавши руки і чекало, доки вернеться совєцька власть і помаже всіх їх медом. А головне — відновиться колгосп, в якому знову можна буде красти.

Рипнулися було за звичкою красти і в нас. Але! Я на цих експропріаторів маю протиотруту, як зараз кажуть — “кришу”. Все дуже просто: наш дільничний міліціонер — мій двоюрідний брат. Він не просто міліціонер, а по-нинішньому — Шериф. Йому МВС навіть офіс спорудило посеред села. На повороті. На два поверхи. Знизу приймальня, капезе і туалет з унітазом. А на другому поверсі — службова квартира. Ну, пощастило хлопцеві, нічого не скажеш. Мені з ним, до речі, теж. Після першої ж спроби колодчан “приватизувати” з нашого обійстя якусь дещицю, він зібрав збори і пояснив, що з цього приводу каже Закон. Краще — по-людському: як щось треба, спитайте.

— А от я попросив п’ятірку — не дали! — поскаржився хтось. — А у них гроші є, я знаю!

— Що значить — попросив? Позичити?

— Ні, чому позичити? У них же є, то хай дадуть тому, в кого немає.

— Дядьку, вони не зобов’язані вам просто так давати. Це ж вам не колгосп. Вони ці гроші не малюють, а власними руками, власним потом заробляють. Та якщо ви запропонуєте їм допомогу, вони вам за неї заплатять.

— О! Що ж це робиться? Знову експлуатація трудового класу, як до революції?

— Але ж якщо вам Марія просто так ту п’ятірку дасть, то вийде, що ви її експлуатуєте? До речі, коли у них толока була, щось я вас там не бачив. А Павло всім, хто прийшов, потім добре віддячив.

Не одразу, але згодом вдалося вибити з мізків колодчан оте совкове сміття “мені повинні дати”. Особливо, коли це стосувалося мого мобільного телефона. Мобільник я тримала вдома задля того, щоб із кумою, котра в районі, зв’язуватися одразу, як тільки виникне потреба. Сусіди пронюхали — і почалося:

— Ой, виручайте, так треба подзвонити, так треба! А пошта чомусь зачинена, а в конторі не дозволили! Ой!