Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— Не пам’ятаю… Хоч убийте — не пам’ятаю.

— Це все медовуха, дорогенький. Вона пам’ять відбиває.

— Гм-м… Значить, шефові я дзвонив… А він мені що сказав?

— Хіба ми чули? Але ти потім говорив, що все гаразд.

— Ану, я ще раз передзвоню. Де вона, моя мобілка?

— А ми знаємо, в яку дупу ти її засунув з п’яних очей і забув? Та нікуди вона тут не дінеться, згадаєш. А поки згадуватимеш — ділом займемося. Продовжуй свою передвиборчу агітацію, продовжуй.

Насправді ж, як ви здогадалися, телефончик заховали якомога далі. Мислили Манька з Ганькою правильно: якщо хтось дізнається, де Микола, то його можуть відкликати раніше, ніж треба. А так — баки забили і вперед!

А щоби поміж любовних утіх Миколочка не запідозрив, що його від навколишнього світу ізольовано, Манька одну капость придумала: щось зробити з Миколиною мобілкою, та так, аби він нічого не запідозрив, бо ж довго її ховати не випадало, але й віддавати — теж, бо капосна техніка телебенькала безперервно. Всіляких там тонкощів, скажімо, як заблокувати дзвінок, Манька не знала. А от замінити повну батарейку нашою, видзвоненою — додумалася, тим більше, що обидві мобілки були однієї моделі. А потім поклала її на видному місці, але дзвонити можна було хіба що в рейку.

— І як же ви дізналися, що він тут? — причепився до мене старший агітатор.

— Як, як… слухати треба, що люди кажуть.

— Так і ми ж слухали!

— Ви слухали, а я ще й співставляла. Перше: він у вас щез приблизно по обіді. Значить — повіявся з села. А куди? До району? Так що йому там робити? Спершу подумала — до вояків гайнув і там собі „агітує” за чаркою. Але чого ж тоді прапорщик його вчора шукав?

Друге: Манька з Ганькою, замість під ручку селом тинятися, сидять вдома, тільки по одній із хати виходять: як не корову відігнати, так картоплі накопати. Чого б це?

Третє: презервативи, які Манька купувала цілими пачками. Так, у селі з’явилися „свіженькі” мужики, але ж вони як не б’ються, так у Зятя сидять. То з якої такої радості витрачатися на „запобіжники”?

І нарешті — ти, брате, сам казав, що вони тебе в хату не пустили. Це коли таке було? У них завжди двері настіж, а тут… Одне слово — двічі два, як не крути, виходить чотири.

— Ну а як ви знали, що Микола ще живий? — не вгавав старший агітатор.

Що я йому буду пояснювати про свою інтуїцію? Не зрозуміє.

— Знаєте, у мене на горищі пугач живе. То він пугикає тільки на покійника. От коли у нас односелець повісився, пугикав. А зараз мовчить. І собаки не виють…

— Містика!..

Містика, чи не містика, а Миколу таки я знайшла, то про що ще говорити? Замотали бідолаху, який уже хапав дрижаки від ранкової прохолоди, в простирадло і вже хотіли йти, як раптом старший агітатор спитав:

— Чекайте, а як хутір називається?

— Малі Пеньки.

— То куди тебе, йолопа занесло? Це ж не наш округ!

Так, уявіть собі: і Великі Колоди, і Малі Пеньки заснувала одна й та ж людина, від села до хутора — як футбольне поле перейти, але під час однієї з отих дурнуватих реорганізацій, котрими Україну не раз кроїли-перекроювали, віднесли Малі Пеньки навіть не до іншого району — до іншої області!

У старшого обличчя зробилося таке, що я подумала: ой, зараз або його шляк трафить, або Миколчине сексуальне життя обірветься раз і назавжди. Але тут зі старенького радіо, що висіло на стінці років чи не п’ятдесят, захрипіло, засвистіло, а потім несподівано голосно заграло гімн. Старший мимоволі виструнчився і поклав праву руку на серце. Точнісінько, як наш президент по телевізору. А спантеличений Кульок, спеленутий, мов та лялька, зробив те ж саме. Простирадло сповзало на землю, він цупив його назад лівицею і шморгав носом.

Петя Гітлер, як юний піонер, підняв руку у салюті. Шериф рефлекторно смиконувся взяти під козирок, але, перехопивши глузливий погляд Павла, лише почухав плече. Не інакше, як йому там уже майорська зірочка свербіла.

А над усіма Малими Пеньками і Великими Колодами, над лісом, лугом, Козячим болотом і роздовбаною трасою потужно лунало: “Ще не вмерла України і слава, і воля”…

Ще!

Шацькі озера, серпень 2004р.

фрагмент із пісні Андрія Миколайчука “Піду втоплюся…”

У повісті використано матеріал з книги “Українські сороміцькі пісні”, упорядник Михайло Красиков, Харків “ФОЛІО” 2003р, а також — фрагмент із пісні Андрія Миколайчука “Піду втоплюся…”