Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

Я їй кажу, що й усім, мовляв, батарейка сіла. Хай би йшла зі своєю п’ятіркою до сільради. А вона: а закладаємося на п’ять гривень, що ваша батарейка ще послужить? От дайте сюди телефончик, я подивлюсь!

— І ти дав?

— Так цікаво ж стало! Вона його покрутила-покрутила, батарейку витягла, назад встромила, а тоді — ось, будь ласка, все працює.

— Ну й куди вона дзвонила?

— Гм… Слухай… А скидається на те, що нікуди! Забрала назад свою п’ятірку — і гайнула. Чого ж вона приходила?

— На тебе, гарного, подивитися. Май на увазі — я ще ревнивіша, ніж Зять!

— Ой, як добре: моя жінка нарешті мене приревнувала! Значить — досі любить!

— Та ну тебе… Тут роботи по вуха, а йому кохання в голові! До вечора потерпи. А зараз — за діло беремося.

Але попрацювати мені не дали. Братик-Шериф прискочив на службовій машині. То дивно, бо просто так по селу він нею не їздить, береже казенне паливо й резину, та й для здоров’я корисніше пішечки шпацірувати. Гальмонув, аж завищало, і не виліз, а випав.

— Маріє, що у тебе з мобілкою? Кума з району всі телефони обірвала, зв’яжи, мовляв, терміново.

Мені стало недобре. Бо кума з району працює, як я вже згадувала, у податковій. А ніяких хороших новин від цього відомства ніхто ніколи не чекав і не чекає. Невже ж Манька щось зламала? Я побігла до хати, вхопила мобілку. Ні, все гаразд, працює. Просто, як Коханий у хліві свою пісню заведе, то з хати не те що телефону — гарматних пострілів не почуєш.

Кума одразу заговорила так солоденько і лагідно, що я зрозуміла: вона там у своєму кабінеті не сама:

— Маріє, ріднесенька, слава Богу! Ти все у справах, та в справах? А тут до тебе гості, та ще й з самої області, зараз я їм трубочку дам.

Приємний молодий чоловічий голос у трубочці привітався, назвав мене пані Марією і поцікавився:

— Чи є у вас із чоловіком на кого залишити своє хазяйство… ну так, на півдня?

А бодай би тебе твоя мама з твоїми паузами назад породила!

— А чого ж, — кажу, — звичайно знайдеться.

— Ну, то ми десь максимум через годину у вас будемо, а потім перескочимо разом до області…

Та-а-ак, ще одна пауза — і я йому точно своє побажання вголос висловлю. Стосовно мандрівки в дитинство.

— Ви тільки не хвилюйтеся! Ми маємо вас поздоровити і водночас вибачитися.

— А за що ж то честь така?

— Поздоровити з тим, що наше високе керівництво визначило вас із чоловіком найкращими платниками податків в Україні. Серед приватних підприємців. А вибачитися…

Ну, зараза, дістав ти мене своїми паузами!

— … А вибачитися за те, що… одне слово… технічна помилка вийшла. Наша інспекція, котра не районна, а в області, бо тут у вас усе гаразд… так вона з самого початку неправильно вас обраховувала. Давно вже постанова прийнята, що таким, як ви, належать пільги в оподаткуванні. Але директива чомусь до них не дійшла й досі. І, бачите, всі недоплачують, а ви переплатили. Є рішення з Києва повернути вам усе до гривні.

— І скільки ми переплатили?

Приємний голос назвав суму. Я отетеріла. Вперше з того, здається, моменту, коли Павло запросив мене заміж. Якщо додати до переплаченої суми ті невеличкі заощадження, про які ніхто не знає, то можна подумати про здійснення нашої світлої мрії: новенького джипика з великим багажником замість нашого латаного-перелатаного газика, якого ми колись купили у військових по ціні металобрухту. Тоді можна було б возити свинок покупцям напряму, не переплачуючи посередникам за доставку.

Я зосередилася, щось там промимрила стосовно великої вдячності і вимкнула мобілку.

— Куди ми їдемо? До прокуратури чи одразу в капезе? — приречено поцікавився Павло.

— Помий ноги і поголися. У лісі здохло щось величезне. Податкова нам гроші вертатиме — ти таке коли-небудь чув?

— Та ти що! Навіть якщо переплатиш, кажуть “зарахуємо на майбутнє”. Мо’, хтось пожартував?

— Зачекаємо — побачимо. А ти голись, голись…

Хвилин через сорок до нашого обійстя підкотила іномарка, з неї вибралися двоє у мундирах податківців: молодий чоловік, котрий, напевне й говорив зі мною по телефону, і білява баришня. Податківець приклався мені “до ручки” і голосно, аби чули сусіди, що вже повисли на парканах, засвідчив радість від того, що мене з чоловіком бачить і матиме честь відвезти нас для вручення високих нагород. Паркани затріщали. Дехто навіть упав.

Молодик сів за кермо, його колежанка поряд, ми з Павлом умостилися на задньому сидінні. Досить швидко домчали до траси — якраз до того місця, де починався легендарний об’їзд, і тут на нас чекала друга цього дня несподіванка. Дві міліцейські машини, що стояли на узбіччі — одна з мигалкою, а друга без — рвонули з місця і прилаштувалися попереду і позаду нашого “пежо”. Кортеж газонув і помчав трасою, та так, що нас аж втисло в сидіння. На додачу — обидві міліцейські машини ввімкнули сирени та мигалки. Зустрічний транспорт хіба що на телефонні стовпи не видирався.