Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— По нього — в першу чергу. Мене лише одне цікавить: де це він примудрився так гарно заховатися, що на нього й досі ніхто не наступив?

Наступного дня з села зникли всі журналісти. Ще вчора до пізньої ночі тинялися за звичкою вулицями, скрізь заглядали, клацали своїми фотоапаратами та наводили на все телекамери, перекрикували, сидячи в генделику, навіть наших сільських цапів і собак — а тут раптом тиша! Благодать! Самі лише агітатори з наглядністю під пахвою туди-сюди бігають. Ну, та ми до них уже звикли.

— А куди це ваша Каїнова печать поділася? — поцікавилася я у вусатого “правого”, котрий якраз минав наші ворота. Він зупинився, посміхнувся і не без задоволення пояснив:

— Серед ночі рвонули на Трускавець. Хтось стукнув, що „дорогая пропажа” начебто підліковує страчене тут здоров’я в колишньому цекістському санаторії. Під чужим прізвищем, що характерно.

— А під яким саме — невідомо?

— Відомо. Рабинович.

— Ну дуже поширена фамілія, — погодилася я. І повернулася до господи.

Тільки-но тісто поставила, як Петя Гітлер припхався. Серйозний такий, що навіть ноги витер.

— Маріє, кличте вашого родича, хай веде до агітаторів.

— Що таке? Вибачатися надумав за агітацію в сортирі?

— То нехай вони тепер переді мною вибачаються! Бо я їм їхнього Кулька найшов!

— Петю, я за жарти не платитиму.

— Маріє, які жарти? А потім — мені грошей не тра! Навіть від отих… Я теж свою гордість маю. Хватить з мене, що вибачаться. Ну, може ще пару пляшок дадуть… Але виключно як ту, як її? Аморальну компенсацію.

— Оце точно, що аморальну. Що ти там уже вигадав?

— Я ж кажу — знайшов Кулька. Живого!

— І де ж він?

— По селу ходить, тільки ви такі всі забацані, що нічого не помічаєте. А Петя хоч і Гітлер, і алконавт, а глаз у нього — як алмаз!

— Петро, не тягни! Хто по селу ходить?

— Кульок! Тільки він зараз не Кульок, а цей, як його? Ну, єврейчик такий бородатий. Загримувався!

— Це ти соціолога маєш на увазі? Котрого з Росії виписали?

— Ніхто його нізвідки не виписував. Це Кульок причепив собі бороду, перейшов на москальську мову і всім нам у кишені дулі дає. А ми бігаємо, шукаємо: пропав, пропав!

Я замислилася. Справді, якби до Кулькових вусів та причепити руденьку борідку — викапаний нащадок пророка Мойсея. Але нащо агітаторам такий маскарад?

— Петю, є надійний спосіб перевірити, чи ти “бре…”, чи ти “не бре…”. Смиконути отого соціолога за бороду. Тільки сильніше, бо зараз, кажуть, такий клей є, що й спиртом не розмочиш.

Як я й передбачала, Петя Гітлер з усією своєю безпосередністю підскочив і вже намірився бігти. Але я встигла схопити його за брудну кацавейку:

— Стій! Перш, ніж тобі п’ятнадцять діб дадуть за хуліганство, скажи мені: ти щось бачив, чи краще — чув?

— Та так, дурня повна. Прапорщик оце тільки-но в генделик зазирав. Там той сидів, що мене вигнав. А прапорщик йому й кричить з порога: а де цей ваш вусатенький? Він мені коньяк обіцяв, то хай готує.

— А за що обіцяв, не сказав?

— Та ні, бо отой, старший, одразу підскочив, прапорщика за плече, цитькнув на нього і потяг кудись до “піонерського табору”. А мені після отого шкандалю якось слідом іти не випадало. Ну, мало що він кому обіцяв? Робота ж у них така — обіцяти.

— Це все?

— Ну, хіба що… Хочеш посміятися? Йду повз Малі Пеньки, де лісочок, чую: Ганька Маньку сварить. Камбала ти, кричить, кислоока, шпійонка аргентинська!

— Та, то хіба новина! Вони ж кожного дня сваряться.

— А новина в тому, що Ганька кричить, а Манька їй не відповідає. Коли це таке було?

— Маєш рацію. І що?

— Я ближче підійшов. Роздивився. Виявляється, то Ганька чиюсь корову лає, що від стада відбилася і на їхній город припхалася.

— Ну так, корова їй не відповість.

— Корова то так. Але ж якщо Ганька вдома, то й Манька мусить, вони ж — нерозлийвода. Особливо, після того, як кіоск з їхніми “Снікерсами” прикрили. От куди Манька поділася?

— Ну, як мені ще й Маньку шукати, то у мене тісто перекисне. Йди, Петю, не мороч голову.

— То я пішов!

Він пішов, а Павло зайшов. Сміється:

— Ти мені можеш пояснити, що діється?

— А що?

— Та вчора — забув тобі розказати. Поки ви там з Галею у генделику сиділи…

— По ділу сиділи!..

— Так я ж і кажу, поки ви там з Галею ділом займалися, заходила Манька.

— А Петя Гітлер каже — десь щезла…

— Яке там щезла, влетіла на кухню, і до мене: я знаю, що ви просто так нікому дзвонити не даєте, то ось вам п’ять гривень, а мені так треба, так треба зателефонувати! На дві секундочки!