Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

Господар, не посміхаючись, зиркнув на міліцейського начальника і сказав сухо:

— А тепер покажіть йому головне.

Начальник розкрив ще раз свою папку і дістав звідти целофановий пакет, в якому лежала пара погонів майора міліції. Потім відійшов до підвіконня і взяв з нього якусь красиву коробку. Поклав на стіл поряд з погонами і мовчки глянув на господаря.

Той якусь мить тішився нашою розгубленістю, а потім пояснив:

— Ваше позачергове звання, старший лейтенанте, то лише натяк. А ось це ви одержите, коли вам вдасться виконати одне невеличке прохання. До речі, в цій коробці — іменна зброя від Президента. А також посвідчення зонального, ви розумієте? — зонального, а не районного начальника служби дільничних інспекторів. З цими палітурочками і з цією цяцькою вам нічого не зроблять навіть обласні генерали.

Родич чомусь вирячив очі і, кашляючи після кожного слова, сказав:

— Служу… кахи!.. народу… кахи!.. України. Гапчхи!

Господар розреготався:

— На правду!.. Ну, з вами все. А тепер про головне. Шановна пані Маріє! У мене особисто і у тих людей, про яких ви здогадуєтеся, до вас дуже велике прохання. Ні, я не запрошую вас у свою партію. Навіть у її керівництво. Скажімо, на рівні області. То не для вас.

— Звичайно не для мене. Як сказав один сучасний гуморист, коли у куховарки є з чого приготувати обід, вона не прагне керувати державою.

— Не чув, але мудро. Справді, нащо вам політика? У вас чистіша робота, з вашими свинями. Я про інше. Як ви вважаєте, всі ці гони-перегони, вибори-перевибори, всі ці команди потаємних і явних алкоголіків — це все насправді?

— Ви хочете спитати, чи я їм усім вірю?

— Та про що ви. Ви занадто розумні, щоб забивати собі голову цією проблемою. Я хотів тільки спитати, чи все це виглядає достатньо переконливо? Чи прості люди справді вірять в усіх цих „правих”, „лівих”, „центристів”?

І тут я пригадала дотепну карикатуру на господаря, котру бачила, здається, в “Сільських вістях”. Художник зобразив його кухарем, котрий визирає з дверей, на яких написано: “Політична кухня”. А з-за дверей валує чорний дим.

— Ви хочете запитати, чи відчувають люди, що на вашій політичній кухні знову щось підгоріло?

— Вважайте, що так.

— Тоді скажу: актори у вас кепські, грають, як по писаному, але у справжньому театрі цього “писаного” не видно, а у вашому воно у кожного на лобі.

— Спасибі. На щастя, таких, як ви, раз-два — і все. Тому відповім без жартів. Невже ви й насправді вважаєте, що влада в такій державі, як наша Україна, має залежати від бабці Мотрі, котра ладна свою сусідку задушити за ті пару сот остарбайтерських марок? А за мішок комбікорму обрати до Верховної Ради бандита або параноїка?

— Про бандитів наслухалася. А от про параноїків…

— У Верховній Раді 90-го року скликання було щонайменше дванадцять депутатів, котрі довго відлежувалися у психушках… а потім цю інформацію засекретили. Але ми відволіклися. Скажімо так: певний елемент режисури в усьому цьому дійстві повинен бути. Я в цьому переконаний.

— А як же народне волевиявлення?

— Хтось із мудрих сказав: “Дайте дурням волю — і волевиявлення не забариться”.

— Слушно. Надивилася. І наслухалася.

— І я про те ж саме. Не буду посвячувати вас у всі тонкощі політики, бо основу ви вгадали правильно. Це театр, де розписані всі ролі, всі дії і всі несподіванки. Зрештою, має ж бути якийсь порядок.

— Порядок? Має бути. Не розумію лише одного: яке відношення має село Великі Колоди до вашої великої політики.

— Буду відвертим. Навіть дуже відвертим. Бо навіть якщо ви всім усе це розкажете, ніхто не повірить, що саме я з міністром внутрішніх справ запросили вас з вашим родичем приватно, як особистих гостей. Так ото ж, як любите ви самі казати. Село — це не так просто, як декому здається. Просто — в місті. Там електорат справляє своє волевиявлення в одну урну, а до виборчкому втрапляє точнісінько така, але зовсім інша урна з потрібним вмістом. А от село, таке, як ваші Великі Колоди — це штука, як казав товариш Сталін, крутіша від “Фауста” Гьоте. Один одному розкажуть, хто за кого голосував, результати на папірці в стовпчик підіб’ють, з офіційними даними звірять — а потім чийсь племінник чи синочок через неконтрольовану опозицію такий вереск здійме — до наступних виборів не відмиєшся.

— А що, у нас є неконтрольована опозиція?

— Пані Маріє, ми ж демократична держава! Хочеш-не хочеш, а має бути! Такі правила. Так що — є. І ви знаєте, кого я маю на увазі. Він своїх дурнів до вас у село не пришле. Треба буде — сам приїде, і без міліцейського супроводу. Але! Скільки голосів він набере зі своєю чесністю? Ну шість відсотків, ну вісім… то не страшно. Бо у нас на один його голос — два наших “в умі”. Я тут теж одного гумориста пригадав, Уїнстона Черчілля. Так той казав, що політика — це боротьба собак під килимом.