Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

— Тут я з вами згодна. Газети читаю, радіо слухаю. І не тільки наше. Але, знову ж таки, не розумію — до чого тут ми з чоловіком, мій родич, моє село, мої свині?

— А до того, що село — не місто. В ньому без халтури треба працювати. І без дурних імпровізацій. Сюрпризи маю на увазі. Треба так, щоби люди повірили. Або, в крайньому випадку, продали свої бюлетені не якомусь там Сьомі Юфі, а нашим людям. І от у цей спектакль раптом влазить чиясь самодіяльність.

— Якщо можна, точніше. Бо знаєте, хоч у мене освіта й вища, але економічна. Я, власне, на колгоспного бухгалтера вчилася. То де у вас дебет з кредитом не зійшовся?

— Отой ідіот, котрий зник! Це не було заплановано. І всі клянуться і присягаються, що не мають до цього ніякого відношення. А хто має відношення? Ви уявляєте у що це може вилитися? Та ми ще за Гонгадзе не відмилися, а тут — знову, цей живчик, щоб йому… Я вам ще відвертіше скажу: дорогій для мене людині вже натякнули, що візу до певних країн їй можуть анулювати. Уявляєте, який це для неї жах!

— Співчуваю. І спасибі, що хоч правду сказали. Бо у нас зараз стільки брехні, як у поганого хазяїна на фермі гною. Але чим я можу вам допомогти? У вас же он — міліція, прокуратура, хто там ще? А я — приватний підприємець. Мені б із податковою не посваритися. А ви мене — в політику.

— Та до чого тут політика! Знайдіть нам цього ідіота, живого чи мертвого, хоча краще живого. Щоб ми хоч знали, хто нам партачить усю картину. Чи хтось зі своїх паскудить, чи просто сам лохонувся і лежить зараз на дні вигрібної ями.

Міліцейський міністр делікатно кашлянув і вперше встряв у розмову:

— Версію щодо вигрібних ям ми перевіряли.

Господар зневажливо відмахнувся:

— Це все, що ви вмієте. Пані Маріє, ми знаємо про ваш авторитет. І про ваші таланти. Тут ми порадилися з одним… ну, консультантом з нетрадиційних, знаєте, методів одержання інформації.

— З екстрасенсом, чи що?

— Саме так. І він сказав: чого ви мені голову морочите? Я стосовно минулого-майбутнього. А щодо криміналу — йдіть до Марії. Вона на злочинах спеціалізується. Пані Маріє, я не знаю, що він мав на увазі.

— Якщо це той екстрасенс, на котрого я думаю, то я знаю, що він мав на увазі.

— От бачите — ми не помилилися!

Екстрасенс? Невже ж Вітя Пальчик? Зараза, звідки він дізнався, що то я розслідувала випадок із повішеним Сорокою? Ну добре, я тобі принагідно віддячу. Минуле-майбутнє? От пошлю до тебе наших “правих-лівих”, будеш їм морочити голову чорною аурою і дірявими чакрами. А потім, як майбутнього не вгадаєш, підрихтують вони тобі карму — від щирого серця.

Господар зрозумів, що коли я чогось недоговорюю, то й йому не варто далі переді мною розкривати всю свою кухню, особисто нам усім нам налив, запропонував тост за успіх і наприкінці просто таки медом помазав:

— Пані Маріє, що матиме ваш родич в разі успіху нашого спільного проекту — ви вже бачили. А що хотіли би ви?

— Щоб мені ніхто і ніколи голову не морочив.

— Мудро. До речі, щодо звання найкращих платників податків, то не спектакль для ваших сусідів. І повернення переплати — теж. Це — зараз. А стосовно “не морочити голову” — то вже після виборів. У разі перемоги.

— Питання можна? Журналістів із села ви прибрали?

— Звичайно. А на якого біса вони своєю аурою будуть вам заважати? І взагалі — це така публіка! З усього сенсацію зроблять, нічого святого!

Розпрощалися. Господар провів нас до порогу. І міліцейське цабе — до самої машини. І вже відчинивши нам дверцята, міністр заговорив майже по-людськи:

— Маріє, спасибі за того повішеника. Бо кляті писаки, бодай би їм, хотіли його на нас вчепити. Мовляв, закатували в райвідділі, а потім інсценували суїцид… Так що — не проймайтеся. Нові погони вашому родичу ви заробили чесно.

— А я й не проймаюся. От тільки попрошу, щоб дав поносити. На Восьме березня.

Як приїхали додому, було вже пізно. Принаймні, за нашими сільськими мірками. То в місті так рано не лягають, але й так рано не встають. Проте, ніхто на нашій вулиці не спав. У всіх раптом відшукалися термінові справи і саме до нас із Павлом. Довелося показувати їм роззолочену, як ікону, почесну грамоту від головного податківця і подарунки від обласного, завбачливо покладені в машину отою парою, що нас супроводжувала.

— Для декого і податки платити вигідно! — кинув репліку Петя Гітлер. І одразу ж поцікавився: — А обмивати коли будемо?

— Після виборів, Петю, після виборів. А як дуже хочеш, то пішли надвір, я тебе зі шланга, котрим Коханого мию… Чи ще краще: сходи до Шерифа, нову зірочку обмити. Його сьогодні в званні підвищили.