Наталья Лапикура - Ще не вмерла…

І треба ж було, щоби першим, кого вони запримітили на нашій вулиці, був Петя Гітлер, котрий із самого ранку за звичаєм тинявся навколо “піонерського табору” в надії на те, що раптом щось перепаде — як не халтура, то халява.

Напевне, у порівнянні з їхніми російськими бомжами наш Петя виглядав мало не фраєром, бо соціологи зі своїми анкетами одразу підкотилися до нього і заговорили, природно, російською мовою. І це була їхня друга помилка. Петя випнув груди, задер носа і проголосив:

— Як хочете щось запитати, то говоріть державною мовою або кличте переводчика. Бо я вашої птичої мови не знав і знати не збираюся.

Росіяни остовпіли, а потім витріщилися на супроводжуючого, котрий розгубився не менш, аніж заїжджі.

— Чаво?

— Переводчика требует, мля! — розтлумачив нашенький.

— Это что — Галиция?

— Да нет, Украина, самая настоящая! Я вам сейчас на карте покажу.

— Ото ж! — зрадів Петя Гітлер, — Україна! Найсправжнісінька! А як не вірите, то он моя колишня вчителька йдуть, Валентина Спиридонівна. Спиридонівно! А скажіть-но оцим москалям, яка у мене з російської мови оцінка була?

Старенька Валентина (чи як вона сама вимовляла, Валінтіна Спірідоновна), котру мій свекор якось у запалі суперечки обізвав “наріжним каменем великодержавного російського шовінізму на селі”, зупинилася, взяла руки в боки і нещадно “окаючи” та “гекаючи” вигукнула:

— Пошол вон, нєгоднік! Ти мнє єщо в школє остохрєнєл!

Соціологи спочатку поприсідали, а потім кинулися до ветеранші педагогічної праці зі своїми папірцями. Але вона відбила їхній наїзд, як Кутузов Наполеона під Бородіно:

— А дє ви билі, когда здесь із нас дєлалі нацмєншину і запрєщалі Пушкіна?

Після чого демонстративно показала всім спину і попрямувала собі далі.

Петя Гітлер тим часом стояв собі мовчки, але на його замурзаній фізії вимальовувалося: “А що я вам казав? У куди ви без мене тепер дінетеся, лебедики?”

Ситуацію розрядив Софин Зять, котрий нагодився на галас зі свого генделика:

— Що ви з ним голову морочите, люди добрі? Дайте йому на пляшку, то він із вами не те що російською, китайською мовою заговорить!

До московських спеців нарешті дійшло:

— Во, мля! Опять на маргинала напоролись!

— За що боролися, на те й напоролися, — втішив Зять. — А взагалі у нас у Великих Колодах такі справи натщесерце не робляться. Заходьте до мене. Бо горілка гріється, закусь стигне. А потім я вам такі шашлички зроблю — вах!

— Ходімо, — приречено сказав нашенький. — витрати спишемо на представницькі.

— Ходіть, ходіть, — підтримав його Зять, — в ногах правди немає, а суха чарка рота дере.

— Послушайте, — озвався старший з двох спеців, котрий з борідкою. — Вы же, кажется, не украинец?

— З Кавказу я.

— И говорите по-ихнему, то есть, по-украински?

— Аякже! З поваги до тещі. Вона мене любить і сином рідним кличе. А я їй, по-вашому, як відповідати повинен: спасіба, мама?

— Тёща? Зятя? Любит? Ну, ваще!.. что за страна?!

І пішли до генделика. Вочевидь, наша українська культура вже до Росії якось пробилася. Бо слова “горілка” і “закусь” перекладача не потребували.

В генделику попри ранню пору вже смакував каву “правий”, отой, що кожну дискусію до рукопашної доводив, а навпроти нього сидів мій родич Шериф. Як то кажуть, для порядку. І ми з Галею — тихенько собі в куточечку оформляли накладні на куплених у нас свинок.

Ще не встигли соціологи з нашим центристом сісти за столик, як “правий” зірвався на ноги, розкинув руки і проголосив:

— Как говаривал в аналогичном случае первый русский революционер протопоп Аввакум: «Пошто прикатили, б…ски дети?» Палкий привіт москаликам!

“Москалики” аж попригиналися, а їхній старший злякано перепитав нашого:

— Это точно не Галиция?

— Та ні, — перейшов на державну кучерявенький, — але цей пан таки з Галичини. І наш, до речі, опонент.

Росіянин зрозумів без перекладу, бо лише головою закивав:

— Мощный у вас пиар, мощный, ничего не скажешь!

І тут Зять почав виставляти на стіл укриті холодною росою пляшки, свіжоспечені хлібини, цибульку-огірочки-помідорчики-перчики-укропчик-петрушечку. А на самий центр — велику тацю, на якій у вигляді шашлику розлігся один із тих нащадків Коханого, кому в цьому житті не пощастило.

Господар особисто налив російським гостям по фірмовому гранчаку з весільного посагу своєї тещі і виголосив довгий українсько-кавказький тост за дорогих гостей і гостинних хазяїв.